**Щоденник**
“Де ж це я?” прошепотіла жінка, вдивляючись у вікно автівки, ніби не розуміючи, куди її привезли.
“Пані Бойко, ми прибули. Це будинок для похилих «Сонячний Обрій». Відтепер це ваш новий дім.”
“Мій дім?.. А де ж моя Олеся? Вона прийде?”
“Вона обіцяла зателефонувати”, відповів водій, опускаючи погляд. Він поставив на землю невелику валізку светр, деревяний гребінець, вицвілу фотокартку.
“Бережіть себе, пані Бойко. Тут добрі руки.”
Авто відїхало. А вона лишилася серед подвіря сама, з розбитим серцем, що не хотіло змиритися.
До неї підійшла медсестра в білому халаті.
“Ласкаво просимо. Я Галина. Ходімо, покажу вашу кімнату.”
“Кімнату?.. У мене був цілий дім. І вишні під вікном, і мальви”
“Тут теж знайдеться місце для квітів. Побачите”, промовила жінка мяко.
Кімната була невелика, але затишна. На другому ліжку спала старенька, закутана у вишиту ковдру.
“Це тітка Парасковія”, пояснила Галина. “Тихша за воду, але золоті руки.”
“Ну, я не з тих, що мовчать”, усміхнулася Ганна Бойко.
Дні минали, немов нанизані на одну нитку.
Більшість мешканців жили спогадами, чекаючи дзвінків, які так і не лунали.
Але Ганна не могла змиритися з тишею.
Одного ранку вона вийшла у двір із запитом:
“Дайте мені сапу.”
“Що задумали, пані Бойко?” здивувався доглядач.
“Посаджу квіти. Бо якщо не маєш чим дихати, треба створити повітру життя.”
І посадила мяту, нагідки, чебрець.
“Ось тут буде наша маленька надія”, говорила вона. “Коли нема кого чекати, чекай, поки зійде насіння.”
Незабаром подвіря наповнилося запахом літа.
А тітка Парасковія, що мовчала місяцями, одного разу прошепотіла:
“Пахне, як у дитинстві”
“Так, усміхнулася Ганна. Бо щастя теж має свій аромат.”
Потім вона пішла до завідувачки:
“Дозвольте відкрити гурток. Будемо вишивати, плести, ділитися історіями. Бо мовчання це найгірша самотність.”
Завідувачка погодилася.
І вже за тиждень кімната наповнилася сміхом, нитками й розказами.
“Я колили шила вишиванки!” згадувала одна.
“А я килими!” додала інша.
Ганна лише посміхалася:
“Бачите? Ми ще комусь потрібні. Поки руки памятають, душа живе.”
Наступної весни все змінилося.
Квіти зацвіли, стіни прикрасили вишивками, у повітрі пахло життям.
На дверях висів вірш Ганни:
*”Не важливо, де твій поріг *
*головне, щоб поряд було серце,*
*яке чує.*
*І небо, під яким можна дякувати.”*
Якось до брами підїхала чорна іномарка.
З неї вийшла молода жінка в елегантному вбранні.
“Я шукаю свою маму. Ганну Бойко.”
Та стояла посеред двору з лійкою в руках.
“Олесю”
“Мамо, я привезла твої речі. Поїдемо додому.”
“Доню я вже вдома.”
“Пробач Я думала, це буде краще для тебе.”
“Ти робила, як знала. Але подивись ці люди нікому не потрібні. Якщо я піду, хто напоїть їхні душі?”
“Але ти не зобовязана”
“Любов це не обовязок, доню. Її просто дарують.”
Олеся дивилася на о
