В маленьком містечку на березі Дніпра, де вітер несів аромат свіжості, Соломія та Богдан були разом вже шість довгих років. Але Богдан не поспішав вести кохану до вінця. Він жив у затишній хаті з батьками, а Соломія знімала невелику квартирку в центрі. Йому було зручно: зустрічі за його розкладом, вечори в її теплій компанії, а потім — повернення додому, де все звично й просто.
Соломія ж мріяла про весілля та свій затишний куточок, де вони з Богданом розпочнуть нове життя. Вона розуміла, що купівля життя — її відповідальність, і наполегливо збирала на перший внесок у кредит. Але серце боліло: чому Богдан, попри всі натяки, мовчить про майбутнє? Вірилося, що він любить її щиро, але ця невизначеність день у день стискала її душу мов обручем. Соломія вирішила: час розставити всі крапки над «ї».
— Я не готовий до шлюбу, мені потрібен час, щоб усе обдумати, — пробурмотів Богдан, уникаючи її погляду, і почав квапливо збиратися додому.
Соломія відчула, ніби земля йде з-під ніг. Щоки палали від сорому, а серце розривалося від болю. Як вона могла бути такою сліпою? Адже все було ясно: він не збирався пов’язувати з нею життя. Та надія, ця зрадлива супутниця, змушувала вірити в диво до останнього.
Тиждень минув у важкому мовчанні. Богдан зник: не дзвонив, не відповідав на її звінки. Соломія, переживши бурю від люті до розпачу, вирішила — досить лити сльози. Вона зосередилася на своїй мрії — власній оселі. До того часу вона встигла накопичити на перший внесок, і ця ціль стала її рятівним кругом, що відводив думки від зради.
За три місяці Соломія стала господаркою затишної квартирки на околиці. Пошуки житла, оформлення документів та клопоти з кредитом витіснили з її серця образ Богдана. Вона нарешті відчула себе вільною.
Першого ж вечора в новому домі Соломія вийшла до магазину. На вузькій вуличці до неї причепився крихітний кошеня. Його великі очі, сповнені голоду та страху, дивилися просто в душу. Соломія завмерла. Вона ніколи не планувала заводити тварину, але ця малеча, тремтяча й беззахисна, була ніби дзеркало її недавнього минулого — самотнього й загубленого.
— Забери його, дівчинко, а то місцеві пси розірвуть, — почувся голос літньої жінки, що проходила повз. — Тут їх повно, цих безпритульних.
Слова вдарили у саме серце. Соломія, не думаючи, підхопила кошеня. Тепер вона була господинею свого життя і могла робити будь-який вибір. Так у її домі з’явилася Цвітка — маленький клубочок тепла, що дивився на неї з безмежною відданістю та потребував її турботи.
Минуло півроку. Життя Соломії налагоджувалося, аж раптом, як грім серед ясного неба, з’явився Богдан. Він прийшов з квітами й словами про те, що готовий почати все спочатку. Соломія, пам’ятаючи минулий біль, все ж вирішила дати йому шанс. Він частіше почав говорити про спільне життя, і в її серці знову засвітилася іскорка надії.
І ось настав день, якого вона так чекала. Богдан, ставши на коліно, зробив їй пропозицію. Соломія була в екстазі, сльози щастя застилали очі. Та його наступні слова розбили її мрії вщент:
— Тільки Цвітку з дому прибери. В мене з дитинства алергія, та й взагалі я котів не терплю.
Соломія завмерла. Світ навколо розсипався. Вона пережила стільки болю, стільки розчарувань, і ось, коли щастя здавалося таким близьким, він ставить їй ультиматум.
— Якщо не хочеш викидати, можна віддати її комусь чи… умВона глянула на Цвітку, яка мирно муркотіла у своєму куточку, і зрозуміла, що ніколи не зможе зрадити цій маленькій істоти, яка стала її справжньою родиною.
