Ганна Іванівна стояла на порозі власної хати з двома валізами в руках і не могла повірити в те, що сталося. За її спиною грюкнули двері, клацнув замок. Донька Оксана закрила її на всі засуви.
— Мамо, я серйозно! — гукала Оксана з-за дверей. — Поки не опам’ятаєшся, додому не зайдеш!
Ганна Іванівна притулилася до стіни під’їзду. Ноги тремтіли, в грудях стиснуло. Сімдесят чотири роки прожила на світі, а такого зняття ще не знала.
— Оксанко, відчини, будь ласка, — попросила вона, намагаючись стримати сльози. — Давай поговоримо спокійно.
— Ні! — різко відповіла донька. — Набридло мені з тобою сперечатися. Скільки можна терпіти твої витівки?
Витівки. Ганна Іванівна гірко посміхнулася. Витівкою донька називала її спробу захистити онука Ярослава від кривди вітчима.
А почалося все вранці, коли вона прокинулася від дитячого плачу. Ярославу було лише вісім, але плакав він якось безвихідно, по-дорослому. Ганна Іванівна підвелася з дивана — спала вона в залі, поступившись своєю кімнатою Оксані з новим чоловіком Богданом — й прислухалася.
— Я ж казав, забери іграшки! — ревів Богдан. — Скільки можна тобі повторяти?
— Уже забрав, — схлипував Ярослав.
— Брешеш! Ось машинка під ліжком валяється!
Лускнув звук ляпаса, потім дитячий крик. Ганна Іванівна не стерпіла й увірвалася в кімнату.
— Що ви робите?! — обурилася вона, побачивши почервоніле обличчя онука. — Це ж дитина!
— Не втручайтеся, Ганно Іванівно, — холодно промовив Богдан, застібаючи сорочку. — Це не ваша справа.
— Як не моя? Це мій онук!
— А мій вітчим. І я маю право його виховувати.
Оксана стояла біля вікна, відвернувшись від сина. Ганна Іванівна підійшла до Ярослава й обняла його.
— Ярику, все добре, бабуся поруч.
— Мамо, не пести його, — втрутилася донька. — Богдан правий, хлопець зовсім розкудовкувався.
— Розкудовкувався? — Ганна Іванівна не вірила своїм вухам. — Він добре вчиться, допомагає по хаті, нікого не турбує!
— Ще як турбує, — буркнув Богдан. — Постійно щось ронить, галасує, телевізор голосно дивиться.
— Він же дитина! Хіба діти можуть сидіти як статуї?
— Можуть, якщо їх правильно виховувати, — відрізав Богдан і пішов у кухню.
Ганна Іванівна провела онука до школи й увесь шлях думала про те, як змінилося її життя з появою цього чоловіка в домі. Оксана познайомилася з ним півроку тому на роботі. Богдан виявився начальником відділу, де працювала донька. Сорок три роки, розлучений, дітей не мав. Спочатку все було добре — квіти, подарунки, ресторани. Оксана сяяла від щастя.
— Мамо, нарешті я зустріла справжнього чоловіка, — казала вона. — Богдан такий сильний, рішучий. Знає, чого хоче від життя.
Ганна Іванівна тішилася за доньку. Після розлуГанна Іванівна зітхнула важко, взяла валізи і пішла у невідомість, але в серці залишила надію, що колись Оксана прокинеться, Ярослав виросте сильним, а світ знову стане добрим.
