Він обрав родину. Але не нашу.
Мамо, годі вже! Ігор різко відвернувся від вікна, де помічав машини за вікном. Скільки можна те саме? Я ж пояснив сотні разів!
Пояснив?! скрикнула Галина Михайлівна. Що ти мені пояснив?! Що кидаєш нас заради якоїсь чужої тітки з дітьми?!
Вона не чужа! Олена моя дружина! син стиснув кулаки, голос тремтів від гніву. І діти тепер мої! Розумієш? Мої!
Соломія мовчки сиділа за кухонним столом, крутила в руках чайну ложечку. Сльози капали прямо в охолонулу гарячу воду. Вона не плакала сльози лилися самі, як дощ за шибкою.
Твої?! зареготала мати, і сміх був страшніший за крик. Ти з глузду зїхав! У тебе є рідна сестра, що після аварії ледь ходить! У тебе є мати, що життя на тебе поклала! А ти… йдеш до чужих?!
Ігор сів на край дивану, провів долонею по обличчю. Втомився від цих розмов, до болю в скронях.
Мамо, спробуй зрозуміти. Мені тридцять два. Я дорослий чоловік, маю право на власне життя.
Власне життя? Галина Михайлівна сіла навпроти сина, взяла його за руки. Іванку, любий, яке в тебе життя з розлученою жінкою та двома чужими дітьми? Ти ж молодий, гарний, робота добра. Знайдеш собі дівчину молодшу, народиш своїх…
Не хочу чужих! він вирвав руки. Василько й Марійка вже мої. Василько вчора мене татом назвав. Чуєш? Уперше!
Соломія схлипнула, підвелася зі столу. Кульгаючи, несміливо підійшла до брата.
Іване, а я? голос звучав тихо, зламано. Ти ж знаєш, що без тебе пропаду. Після аварії лише на тебе сподіваюся. Мама на пенсії, коштів обмаль. Хто мені допоможе, як не ти?
Братні обійми. Ігор пригорнув сестру, погладив по волоссю.
Соломійко, я ж не помираю. Просто житиму окремо. Допомагатиму, звісно. Але в мене тепер власна родина.
Родина була тобі завжди! не втрималася Галина Михайлівна. Ми твоя родина! Рідна!
Олена вагітна, тихо промовив Ігор.
Повисла тиша. Лише годинник цокав на стіні та дощ шумів за вікном.
Що ти сказав? мама поблідла, сіла у крісло.
Олена чекає дитину. Нашу дитину. Розумієте тепер, чому я не можу кинути?
Соломія відійшла, дивилась на брата широко відкритими очима.
А скільки? спитала вона.
Пять тижнів. Та лікарі кажуть усе добре.
Господи… мати сховала обличчя в долоні. Що ж ти наробив, сину? Що наробив?
Галина Михайлівна працювала вихователькою в дитячому садку понад тридцять років. Дітей любила щиро, та онуків від Івана бачила инакше. Не від чужої розлученої жінки з дітьми, а від доброї дівчини з гідної родини.
Мамо, та що тут такого? Ігор сів поруч, спробував обійняти. Онука дочекаєшся. Чи онучку. Хіба це погано?
Від кого? вона відісунулась. Від жінки, що вже раз заміж вискочила? Яка двох народила? Хто вона взагалі? Звідки взялась?
Олена працює медсестрою у дитячому відділенні нашої лікарні. Добра жінка. Діти у неї чудові, виховані.
А де їхній батько? не вгавала мати.
Загинув на війні. Їй був двадцять один, коли залишилася з двома малюками.
Ага, кивнула Галина Михайлівна. Значить, шукала дурня, щоб усіх прогодував. І знайшла.
Мамо! вибухнув Ігор. Годі! Я не дурень! Я дорослий чоловік, що обрав жінку по коханню!
Наступного ранку в маленькій кафешці на Подолі, коли з ними вперше зустрілися сонячна Олена зі своїм допитливим Максимом і соромязливою Даринкою, Людмила Петрівна, глянувши в щирі широко-розкриті очі онуків, відчула, що перед нею просто інша частинка її сина, а Катерина, схопивши теплу руку Даринки, й сама не помітила, як на обличчі розплився справжній, довгоочікуваний посміх, немов промінчик, що пробився крізь важкі дощові хмари, даючи надію, що всі ці нові складні шляхи долі їм таки вдасться пройти разом.
