— Васильку, вставай, уже світає, працювати час! — трясла чоловіка Оксана, стискаючи в одній руці підгорілу пательню, а в іншій — слабку надію, що це лише жарт.
— Не встану. Залиш мене, Оксанко. Все, годі. Більше я на завод не піду, — буркнув Василь, не відкриваючи очей, і повернувся до стіни.
Дружина спершу засміялася — ну, звичайно, з відпустки важко звикати.
— Та годі тобі, дурниці! Весілля Настуні відгуляли, тепер знову до справи. Роботи — як того піску!
— Я серйозно. Все. Звільнився. Більше не працюватиму. Заяву ще до відпустки подав. Вчора був мій останній день.
— Ти що, Васильку?! З глузду з’їхав?! Де ти таку роботу ще знайдеш? До пенсії ж два роки! Потерпи! — Оксана поблідла, ледве не впустивши пательню.
— Не витримаю. Нема сил. Все — закінчив. Ми п’ятеро дітей підняли. Троє синів, дві дочки. Усіх вивчили, усіх влаштували. На ноги поставили. А я? Я тепер просто хочу відпочити. Все, свою справу зробив.
— У тебе віку нема, якщо ти вирішив дітям на шию сісти, — з болем видихнула дружина. — Хто тебе годуватиме? Моя пенсія — дріб’язок. А ти, значить, гадаєш, що вони тебе утримуватимуть?
— Авжеж. Вони ж не чужі мені. П’ятеро! Невже один батько загине з голоду?
— Та ти з бусі з’їхав, старий дурню! — закипіла Оксана. — У дітей свої клопоти. Квартири в іпотеці, онуки до школи бігають. А ти… ледар! — схопила його за рукав і рвонула.
Він різко відштовхнув її — вона вдарилась об шафу.
— Не чіпай. Вирішив — все.
Сльози підступили до очей Оксани. Вона знала: якщо Василь сказав — назад шляху нема. Вхопила хустку і побігла до сусідки — тітки Марії, до якої йшли по пораду навіть місцеві поліцейські.
— Ой, тітко Маріє, лихо моє! Василь з глузду з’їхав! Звільнився, каже, більше не може. Що робити? Як його зумити?
— Та чого ти розводиш галас. Він і справді вибився з сил. П’ятеро дітей — це тобі не горіхи гризти. Дай чоловікові спокій. Поживи з ласкою.
— Оце так! Я йому зараз покажу ласку! Ось діти зберуться — тоді і влаштуємо йому «відпочинок»! — зі злісною іскрою в очах проговорила Оксана.
Через тиждень родина зібралась. Оксана накрила стіл, щоб ніхто не пішов голодним. Сміялися, обнімалися, онуки бігали по подвір’ю. Але після обіду, коли забрали посуд, настала важка мовчанка.
— Тату, — першим заговорив старший, Іван, — це правда, що ти звільнився?
— Правда, сину. Вирішив — годі. Сил немає.
— Та ти що, тату? — встряв Олег, середній. — Два роки лишилось. Потерпи. Це ж просто… безглуздя!
— Я вже все вирішив. Стаж у мене більше сорока. До пенсії дотягне. А ви ж п’ятеро. Прокормите старого, я певен.
Дружина за його спиною вигравала, а діти заворушились. Іван закашляв:
— Ну… у нас зараз кредит, авто беремо. Важко буде.
— А у нас Оксанка в музичній школі, до репетиторів ходить. Гроші йдуть, сам знаєш, — додала дружина Олега. Він мовчав.
— А я… ремонт почав. До зими треба встигнути, потім квартиру продаватимемо. Більше не витягну, — зітхнув Андрій, молодший.
Доньки заговорили наперебій. У одній меблі в розстрочку, у іншої чоловік на заробітках, грошей не бачать місяцями. Оксана підвелася, немов генерал перед атакою:
— Ну от, Васильку, бачиш? У всіх свої клопоти. А ти — ще й тягар. Не соромно? Ти хочеш брати від дітей, а не давати. Завтра ранком — іди шукай роботу. Без підтвердження — не впущу. Зрозумів?
Василь встав. Мовчки. Дивився на своїх дітей. На дружину.
— Я вас п’ятеро виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете… — проговорив глухо і пішов у спальню.
Вранці він пішов влаштовуватися. Взяли. Зарплата вдвічі менша, але все ж робота. Оксана була задоволена — «вилікувала». А через два дні він не повернувся.
Ввечері у двері постукали. З лікарні повідомили: Василь помер. Великий інфаркт. На роботі стало погано, не встигли довезти. Помер у швидкій.
Тепер Оксана живе сама. Пенсія — копійки. Діти рідко відвідують. Частіше — доньки. Сини дзвонять лише на свята.
А в її пам’яті звучать останні слова чоловіка:
«Я вас п’ятеро виростив… а ви одного батька прогодувати не хочете…».
