Пішла я на пенсію, і все стало ніби з іншим присмаком: відчуття самотності проникло в кістки так глибоко, що власний голос почав здаватися чужим відлунням. Лише на старість прийшла думка, що щось я прожила своє життя не так, як повинно було.
Дехто вважає, що самотність це страшно. Щастя коли вдома гамір та клопоти, коли навколо родина, хтось сміється, хтось свариться, а ти в тому живеш. Я ніколи не поділяла цю думку. Ніби все в мені було інакше: своє життя я будувала лише під себе. Я не відчувала, що комусь чимось винна, не було ані зобовязань, ані дрібних побутових ролей. Мов у дивному сні, все навкруги зналося, але не торкалося серця.
Після університету я влаштувалася в київську туристичну компанію: міжнародні рейси, далекі горизонти, нові люди. Трохи працювала фотомоделлю нетутешня, майже казкова професія для сумної осінньої України. Заробляла значно, у гривнях грошей вистачало. Мала я подруг, у яких цінували успіх та добробут: жінки незалежні, жорсткі, багаті.
Вважала себе багатою здібності, нові місця, подорожі, вечори в ресторанах на Хрещатику, оперні вечори у Львові… Були чоловіки, поруч із якими життя ставало яскравішим, але, як тільки зникала іскра, я прощалася. Дітей не хотіла хіба віддам я свої вихідні й сонячні дні? Перетворюся на ту, котра лише диткою живе, боїться за кожен чих і кожну подряпину… Не для мене ці турботи, думала я. Відповідальність лякала.
Час проскакував, наче між пальцями просипався золистий насип. Тепер я пенсіонерка в Києві, самотня наче стара верба край ставка. Не була в шлюбі, дітей не народила. І от, у вечірній тиші старості, шкодую: бодай одного сина чи доньку мала б. Спершу не хотіла, потім не мала часу, а далі ніби поїзд відправився, а я не встигла. Не вірила, що щастя це мати малюка.
Дивлюсь на сестру Оксану: у неї двоє дітей, а ще троє онуків суцільний карнавал турбот та радості. Колись я була горда, чужих порад не сприймала. А зараз відчуваю: хочу інакше. Хочеться помиритися з рідними, пригорнути онуків, відчути, як вони пахнуть після парку. Можливо, зустріну самотнього чоловіка, такого ж, як я, може, разом створимо сімю, поки доля дає шанс… Це все схоже на сон, де реальність танцює дивний гопак, і ти раптом прокидаєшся з надією.
Може, ще встигну?
