Дружно дякуємо всім, хто підтримує, ставить вподобайки, коментує і ділиться моїми оповіданнями, підписується й донатить мені й пятьом нашим котикам! Дуже ціную кожну гривню та добре слово.
Було б чудово, якби ви перекидали улюблені історії друзям чи в соцмережах авторові це гріє серце!
Сьогодні знову пишу у свій щоденник. Дочка повернулася пізно з лікарні, вона медсестра у травматології. Довго приймала душ, а потім у халатику прийшла на кухню.
На сковорідці є битки, а поряд макарони, запропонувала дружина, поглядаючи на Галину, намагаючись зрозуміти, що з нею діється, Втомилася, Галинко? Що з настроєм?
Не голодна. І без того на себе дивитись лячно, а ще поїм то точно ніхто не гляне, похмуро відказала Галина, наливаючи чай.
Чому ти таке кажеш? занепокоїлась мати. У тебе гарні очі, правильний ніс і губи, все на місці. Не вигадуй про себе поганого, Галинко!
Бо всі подруги давно одружені, а я ні! Мені лише якісь нікчеми залицяються. А ті, хто подобаються мені навіть не помічають. Що зі мною не так, мамо? втупилась Галина, чекаючи відповіді.
Ти ще не зустріла свою долю, намагалась заспокоїти мати, але Галина лише поїла далі:
От так, «гарні очі» бо вони дрібні. Губи тонкі, а ніс подивися який! Були б гроші зробила б пластику, але ж ми небагаті. Ото вирішила: вийду за інваліда з нашої лікарні, таких вистачає після аварій, які дівчата залишили. І вибору в мене вже нема, тридцять три, час тікає!
Галино! Що ти кажеш тато ж теж із ногами мучиться. Я ж хотіла, щоб зять в городі допомагав, а як інакше жити? виговорила зопалу мати, але швидко змінила тон:
Не подумай, мені байдуже до багатства, але калеку тобі навіщо? Поглянь на сусідського Петра гарний парубок, добрий, на тебе заглядається, міцний, діти здорові будуть
Мам, тільки не починай! Твій Петро пє, жодної роботи не тримає, і поговорити з ним ні про що! обурилась Галя.
Та що з ним розмовляти? Я скажу перекопай картоплю, чи в магазин сходи, він золото, старається, може все ще складеться, спробувала мати.
Галина відсунула чай, підвелась:
Піду спати. Мам, я думала, бодай ти мене цінуєш, а ти теж так вважаєш що я якась неправильна…
Галю, доню! кинулась слідом, але Галя лише махнула рукою:
Все, мамо.
Двері кімнати закрились.
Галина довго лежала без сну. Думками поверталась до Олексія, хлопця, що його недавно доставили ногу ампутували до щиколотки. Його привалило плитою в аварійному старому будинку, куди поліз невідомо навіщо. Його першого ніхто не відвідував, хлопцеві ще й тридцяти не було.
Спочатку Олексій так дивився на Галину тримав за руку, заглядав у вічі, поки ще не відійшов від операції.
Згодом відійшов, усвідомив і замкнувся, почав похмуро дивитися в стелю. Галині його жаль було більше всіх, мабуть, через те, що до нього ніхто не ходив.
Ти як думаєш: я ходитиму? не дивлячись, спитав якось він, а Галина відповіла впевнено:
Звісно ходитимеш, ти ж молодий, все заживе!
Всі так кажуть. Опинись сам без ноги ще подивимось що за життя, зненацька вибухнув Олексій, відвернувся до стіни, наче це вона винна.
А навіщо ти туди поліз? гримнула Галя у відповідь, Сам винен!
Щось мені там здалось, буркнув, і з того часу відвертався до стіни, коли Галя заходила в палату.
Вона ж помітила очі у нього світлі, холодні, мов кришталь. Обличчя красиве, шкода, що з ним таке
Жалієш? впіймав її погляд Олексій. Бачу, що жалієш. Кого ж іще жаліти, тільки таких, як я, не люблять.
Мене теж не люблять, хоч руки й ноги є. Кажуть, щось не так зі мною, навіть не наведуться жаліти краще вже й ноги не мати, тоді б жаліли, роздратовано кинула Галина, аж мало не розплакалась.
Але тут Олексій вперше за їх знайомство посміхнувся:
Ой, яка ж ти дурненька, невже ти некрасива? Я заздрю тому, на кому ти одружишся, чесне слово.
Галина аж завмерла і повірила. В ту мить сказала те, що крутилась у голові:
А якщо я тебе виберу, ти одружишся із мною? Мовчиш? То значить обманюєшся все зрозуміло!
Галина вже йшла до дверей, ображена.
Олексій піднявся, як міг, на ліктях, ніби збирався доганяти, але пригадав що не зможе. Закричав:
Одружуйся зі мною, Галино! Обіцяю скоро й не згадаєш про ногу! Я все зроблю, лиш не йди
Зупинилася вона у коридорі, мало не в сльозах, та враз зрозуміла оце ВІН.
Неважливо ні ніс, ні очі, ні нога, головне що зійшлися разом.
Час настав, як казала мама.
Олексій взявся за реабілітацію з шаленою енергією. Мав мету стати на ноги заради коханої дівчини й їхнього спільного майбутнього.
Він прагнув, щоб Галина ніколи більше не тужила й не думала, що нікому не потрібна. Вона йому найпотрібніша, бо без неї не уявляв життя.
Доню, невже закохалася? невдовзі піджартувала мати. Дивись, як розквітла, а казала, що некрасива!
Галина й не перечила. Тепер тільки й мріяла щоб Олексій швидше звик до протезу і знову навчився ходити впевнено.
Вони гуляли все довше по двору лікарні, далі під засніженими вогниками вулицями міста.
Ось тут був будинок, що мене придавило, одного разу показав Олексій.
Що ж ти там шукав? Так і не розповів… згадала Галина.
Не смійся Там був песик, чорненький з білими плямками, такий худющий. Думав заберу його, щоб удома не так самотньо
Ой, ось він, бач худий пес під парканом і досі, на нас дивиться!
То він! зрадів Олексій. Пес підбіг ближче, супроводжував їх аж до підїзду.
Пощастило Галині, чоловіка гарного собі вибрала: молодший, із квартирою, і без свекрухи! жартували подруги на весіллі.
А Людмила, мати Галини, розчулилась до сліз, як Олексій назвав її «мамо».
Сам Олексій із дитбудинку, зовсім без рідних. Надійна, добросердна людина, і головне вони щиро люблять одне одного. Нехай щасливі будуть і город обійдеться, а з усім іншим справляються.
Живуть Галина й Олексій поки що втрьох пес Кузьма залишився з ними. Але незабаром буде четверо чекають на донечку
Ніколи не треба впадати у відчай, бо тоді можна прогледіти власне щастя.
Життя тим і добре, що таке несподіванеОдного вечора вони сиділи під теплим світлом кухонної лампи, ділилися мріями й розсміювалися над собою, над труднощами, над старими страхами. Кузьма сопів біля ніг, а Галина гладила Олексія по кудлатій голові:
Я ж думала, що вже не навчусь бути щасливою, прошепотіла вона.
А я ніколи й не мріяв, що це просто, відповів Олексій. Та, здається, саме такі вечори найбільше щастя.
За вікном горіли ліхтарі, кружляв лапатий сніг, а в серці кожного з них розцвітала віра: дива трапляються не тільки в казках, а й у простому житті коли людина нарешті починає цінувати себе й приймає чиєсь щире кохання.
Нехай лишиться з ними цей світлий затишок попри всі нові випробування. Адже щастя не в ідеальності, а у двох, що підтримують одне одного як би не змінювалось життя.
А завтра знову буде ранок і нова надія.
