Викрадене щастя: Історія Анни, що чекала весну на власному городі, а натомість знайшла дочку Олю й н…

Чуже щастя

Ганна розгрібала залишки торішнього листя на своїй присадибній ділянці. Ця весна видалась особливо ранньою ще березень не скінчився, а сніг уже стік у річку Стир.

Вона знала, що холод усе ж повернеться, але зараз надворі дихало справжнім теплом, крізь сонце линув у двір сонячний мед. Ганна, вдовиця з Волині, вийшла на подвіря і взялася підперти похилений тин, полагодити стару комірчину для дров.

Треба б завести курей, порося якогось, песика малого, котика ласкавого.

Досить, геть ці мрії, усміхнулася Ганна сама до себе, вже намріялась.

Душа просила швидше розорати город, зануритись у грядки, вдихати солодкий запах рідної, теплої вологи, босоніж пробігтися свіжо-вскопаним ґрунтом, щоб глибоко вгрузати у пухку як пампушка землю як у дитинстві.

Ще поживемо, мовила Ганна в простір, ніби спілкуючись із небом.

Добридень!

Ганна аж здригнулась. Біля хвіртки стояла дівчинка худощава, підліток, у сірому, невеличкому дощу, яке у коледжі в Луцьку ще й вручали, в тонкіх колготках та дешевих черевичках.

Не по сезону, ще рано так ходити, промайнула думка у Ганни, продряпані підошви, промокнуть миттю. Бідолашка застудиться чого лиш дітям не вистачає…

Дівчинка переступала з ноги на ногу.

Доброго дня, кинула обережно Ганна.

Пробачте, можна я до вас до вбиральні?

Он там, іди просто, за вугол повертай.

Ганна з цікавістю спостерігала, як незнайомка поспішила у віддалену частину двору.

Дякую, ви мене виручили. Я шукаю квартиру, ви, бува, не здаєте кімнату?

Та й не думала, а навіщо тобі?

Не хочу в гуртожитку, там драки, хлопці нишпорять, гулянки. Думала кімнату, а грошей тільки сто гривень…

Ану, заходь до хати, на розмову.

Тільки можна ще раз у вбиральню? ледве чутно.

Йди, поквапся…

Як тебе звати? питає, запрошуючи дівчинку до ґанку.

Ліля, простогнала ледве чутно. Ліля…

То Ліля… навіщо ж прийшла?

Я… я про кімнату…

Не бреши мені, Ліля. Навіщо ти тут?

Я… можна я ще… і знову до вбиральні.

Ти що, дитино, невже…

Нема сили терпіти, крізь сльози.

Йди вже…

Ганна тихцем рушила слідом.

То пісяти чи по-іншому?

Печії, махнула рукою, не зважайте…

Кажи вже, чого прийшла. Звати хто послав?

Ніхто, сама. Ви… ви Ганна Карпівна Самойлович?

Я… Так…

Не впізнали мене? Мамо… Це ж я! Ліля! Твоя донька…

Ганна завмерла. Її обличчя, загартоване поліськими вітрами і приморозками, не смикнулося ні на мить.

Ліля… донечка моя, Лілюсю…

Так, мамо! Це я… У дитбудинку не давали твій адрес, казали не дозволено… А я вмовила викладачку з технікуму, Галину Степанівну вона добросерда, допомогла знайти твоє імя, потім із хлопцями-однокурсниками адресу розшукали… І ось я тут, моя матусю…

Ганна сиділа, наче лялька на печі, сльози котились одна за одною.

Ліля, моя дитиночка…

Матінко! Як я тебе шукала! Я листи писала, а мені казали кинула тебе твоя, віддала як річ… А я вірила, матусю…

Ганна невпевнено обняла заплакану донечку. Її грубі, потріскані долоні стискали Лілину вязану кофту, немов кущ калина останні осінні ягоди.

Сидять, пригорнувшись у мовчазній розмові, і так усе зрозуміло.

Потім, уже згодом, згадавши, чого бабуся вчила і досвід самотності накопивши, Ганна сновигала біля печі, воду гріла, насіння кропу парила, Лілю лікувала від болів животика.

Ліля, дочка сенс життя знову зявився. Є заради кого землі торкатися, жити й вставати.

Огород, порося, полагодити пальтішко. У неї є схованка, про неї ніхто не знає думала з життям прощатися, а тепер ось донечка…

***

Мамо!

Оу…

Мамуся…

Кажи, підлизо.

Ліля прихопила з тарілки мамин пиріжок. Щічки у неї давно округлились, мама вдягла доню, як ляльку, і сама помолодшала.

Мамусю!..

Що вже?

Мамо, я закохалася.

Оце так!

Авжеж! Мамо, він чудовий Ярослав його звати. Він… Він хоче з тобою познайомитися…

Я… не знаю…

А Ганна подумала: от і все, закінчуються мої щасливі дні Бог дав, Бог і забирає.

Мамо, тобі зле?

Все гаразд, рідненька… Миттєво виросла ти в мене, не встигла натішитись, прости мене, Лілуся…

Мамо, як ти можеш таке! Ми тобі онуків, мамо! Ти ж найдорожча… Я так тебе люблю, так шукала тебе… О, моя золота!

Знайомство минуло на славу. Ярослав, хлопець із сусіднього села, дбайливий, трудящий Ганна тільки подумала, що не на кожного такого й дочку віддаси.

В ті часи біда тиснула багатьох, а дехто й собаку годував краще, ніж люди їли.

Ганна з Лілею і Ярославом не бідували шити Ганна майстриня з дитинства, хоч фабрику й закрили, пішла в кооператив, там і платила добре, і доню нарядила, й зятю поміч.

Ярослав нетерплячий хата для поросяти, тин новий, з братами клали фундаменти, лазню відремонтували, обійстя як у казці.

Ганнине серце відігрілося, захотілося жити втройне за всі роки, за всю соромну минущину, що ночами й досі давила, тільки знає про неї ніч.

Мамо, мамо? Боляче?

Ні, доню, йди спати, рибко…

Мамо, можна з тобою?

Ходи, Ганна легенько присувається краєм до стіни, впускаючи доню на старий матрац.

Маленька моя, серденько, як болить серце від щастя… Оце воно, материнське кохання, дякую Тобі, Боже!

Святкували весілля. Молодята з Ганною разом жили та цвіла, мов мак у полі. Навіть на роботі помітили: Ганна Карпівна, завжди грізна, не стримує усмішки, а щоки рожеві круглий день.

Внучок чи внучка буде, шепоче коліжанкам на обіді, ой, аж руки трусяться.

У Ганни Карпівни щаслива дочка. Зіздрять жіночки: любить, як золото.

Внучок! Внучок народився Назарчик! На честь бабусі Олени, Лілиної прабабки.

Гарненький, о, не можу, дівчата!

Дітей я ніколи на ручках не тримала…

Після Лілі не тримала, стільки часу промайнуло. Тримає Назарчика, а серце стугонить: ось воно, щастя.

Тепер думки тільки про онука. І найкращий, і наймиліший! Як бабуся так і він особливий, до Ганни не відходить.

Ярослав почав нову хату, простору таку, щоб і для Ганни місця вистачило. Як інакше? Без бабусі не обійтися.

Добре їм жилося хлопці з братами відкрили маленький магазин будматеріалів, фірму зареєстрували, всією громадою пораються.

А тут і звістка ще приємніша: дівчинка буде. Внучка!

Скільки Ганна нарядів нашила маленькій Марисі, які хусточки зшила! Марисенька, кралечка.

Дитячий сміх у хаті не вщухає.

Усе добре у Ганни, аж раптом часто починає палити груди, хвороба не відступає.

Мамо, дорога, чому ж ти мовчала? Де болить?

Все добре, ластівко, не журись…

***

Шкода, ми безсилі…

Лікарю, як же так… вона моя мама…

Розумію. Пробачте…

***

Доню, Лілю… пора мені. Прости, я й так задовго жила. Я б давно не зосталась, але ти мене тоді виручила, прийшла, моя рідненька…

Мамо, не кажи так…

Доньцю, скажу ой, не перебивай… Я не твоя мати, Ліля… Пробач…

Мамо! Нікому й ніколи не кажи так! Ти моя. Моя і крапка. Ти мама і все!

Так, так… моя рідна… У комоді зошит, мій щоденник… Прости, Лілю. Я люблю тебе.

Я теж тебе, мамо… Мамо…

***

Лілю, поїла б…

Так, Ярославику… Зараз… Іди…

Ліля сиділа у материній кімнаті, читала ту зошит, якого просила лишити мама. Там уся Ганнина доля жорстка, колюча, але веселкова.

Мати сувора, Олена Карпівна, батько на війні загинув.

Ганнушка, Ганя, Анюта-квітка…

Закохалася в злодія, весело й небезпечно жила втікла з ним…

…а далі трясовина, затягла на десятки років, а за нею старість, чужа й раптова.

Зник той чоловік у тюрмах, і не стало нікого в світі…

Була б дитина але застудилась на снігу, коли від злодія втікати планували. Молодість глупота.

Усього лишилась… Навіть материнства…

Дім від матері дістався, трохи відігрілась у тиші…

Лікарі чекати або просити… За гріхи покаяння в церкві важко…

І Бог послав їй радість через помилку, яку не відпустила бути мамою хоч трішки, хоч подивитися, відчути.

Ліля світло в усьому. Хто б міг подумати, що таке трапиться, пише про себе в третій особі, щастя, як у всіх.

Донька є, душа рідна, і недуг відступив.

Дякую, Боже, за цю ласку хоч би ще жити і онуків поняньчити, дочці допомогти…

Злякалась спершу а раптом доня візнає правду, що не мати справжня… А потім перестала боятись, почала жити звичайним людським життям. Нарешті повірила й собі має право…

Прости мене, доню, що украла тебе в твоєї справжньої мами. Ось воно, моє вкрадене щастя…

Мамусю! Ліля ридає. Матінко моя люба! Я сподіваюсь, ти мене чуєш…

Я знала, десь одразу хтось казав, що в анкетах була Анна Іванівна, я знайшла її. Вона відмовилась, заміж вийшла, я заважала… Вона жива, сім’я в неї їй до мене байдуже.

Вона боялась, щоб ніхто не дізнався про мене, навіть гроші пропонувала…

Я пішла… Згадуєш, як я тоді захворіла? Гарячка, невідомий сон ти єдина, мамо. Дякую Богові, що звів нас.

Я знала навіть якщо це помилка на папері, Всевишній знав, кого і де має знайти.

Як же тепер мені жити без тебе, мамо…

Лілю, Лілюся…

Ярославе, дай поплакати матір втратила, не заважай…

***

Бабусю, а бабуся Ганна добра була?

Дуже, квіточко.

А красива?

Найкраща, Анюточко.

А хто її так назвав?

Не знаю, мабуть, дідусь чи бабуся…

Мій дідусь, чи твоя бабуся?

Так, або дідусь, або бабуся.

А мене ти так назвала на честь прабабусі?

Так, я з татом назвали він дуже любив бабусю Ганну.

А вона мене бачить?

Звісно, бачить, та ще й завжди допоможе.

Люблю тебе, прабабусю Ганно! кладе дівчинка барвистий вінок із кульбаб на могилку прабабці.

І я тебе, рідненька, шепоче берізка, і ми тебе, відгукується вітер…

Оцените статью
Викрадене щастя: Історія Анни, що чекала весну на власному городі, а натомість знайшла дочку Олю й н…