Викрадення століття
Хочу, щоб хлопці бігали за мною і плакали, що не встигають! голосно зачитала бажання Олеся, хутко чиркнула сірником над папірцем і кинула попіл у келих, випивши залишки ігристого під сміх подруг.
Ялинка мигнула гірляндами, ніби задумалася, а тоді спалахнула ще яскравіше. Музика заграла гучніше, келихи загриміли, обличчя закрутилися кольоровим калейдоскопом у справжній новорічний феєрверк. З гілок посипався золотий пил чи, може, то память прикрашає спогади…
Ма-а-ам Ма-амо, прокидайся!
Олеся з трудом відкрила одне око. Над нею стояла майже ціла футбольна команда малюків.
Ви хто такі? Я вас знаю, діти? спробувала сформулювати думку.
Діти, підморгуючи, кланялися і вигукували хором:
Мамо, згадай! Марко 9, Остап 7, Сашко 5, Данило 3!
Повний склад, без втрат, усі з хитрющими посмішками і таким завзяттям, що хоч у дитячу збірну записуй. Саме про таких бігаючих за собою хлопців Олеся насправді не мріяла новорічної ночі…
А де ваш тренер… тьху ти, тобто тато? прохрипіла вона сухим голосом. Дайте матері водички…
Вона моргнула й от знову «Ма-ам!». В руки їй вже впихають дві склянки води, мандаринку й кухоль з розсолом. Ось вже майстер-клас: старший знає, як маму після свят в тонус приводити.
Мамо, вставай, ти ж обіцяла… набридливо скиглять менші.
Олеся намагається згадати: що ж вона обіцяла, як опинилася тут, і взагалі чи брала вона участь у підписанні цієї угоди з маленькими інтригантами?
Кіно?
Нііі!
МакДональдс?
Та ні!
В магазин іграшок?
Ой, мамо! Ну, досить ломатися! Ми вже майже зібрались, а ти ще спиш!
Куди ж ви так зібрались, розкажіть хоч матері?
Олесю, ходімо, почувся в кімнаті впевнений чоловічий голос. Увійшов високий, темноволосий чоловік з горіховими очима, в яких танцювали золоті іскри. Ого, ось це герой!
Збираємось, машину вже завантажив. Заїдемо в «АТБ» по дорозі і вперед!
Олеся напружено намагається згадати, хто цей чарівний хлопець і чому ці діти називають її мамою. В голові порожньо, як у холодильнику після зарплати.
Ма, не забудь наші купальники! І собі теж! долинуло з дитячої кімнати.
«Значить, ще й басейн буде? Що за райське життя і чого я нічого не памятаю?» лише встигла подумати Олеся.
Відкриває очі, переводить погляд по кімнаті. Жодної речі знайомої ні фоток на комоді, ні меблів, ні штор зі знайомим візерунком. Все чуже, все інше. А ось рождественська пуансетія в білому горщику, прикрашеному перлинками. Оце диво вона хоча б квітку впізнала!
Заплющує очі, поступово розмотує ниточку вчорашнього вечора. Були вони з дівчатами в кавярні: новий рік, обіграли таємного святого Миколая. Як колись в студентські часи тільки замість дешевих рюкзаків вже модні сумки, замість зачісок на швидку руку дорогі укладки.
Подруги як на підбір: кокетливі, радісні і щасливі від рідкісної свободи. Відірвались від щоденного марафону: чоловіки, діти, садочок, борщ… Сяяли відчуттям, ніби тільки-но втекли з останнього уроку.
Тільки Олеся спокійна, гарна, «останній дзвінок не відмінив статус: незаміжня сама собі режисер». Їй нікого не треба попереджати, ні перед ким звітувати.
Вже остання з «невест» у нашій компанії, піджартовували подруги і доливали їй шампанського.
Дарунок Олесі набір косметики «з кавуна та золотої пшениці». Сміялися, що таким кремом і хліб можна намазати, і на сніданок до шампанського подати. Фотографували, як витвір мистецтва коробка крутіша тортів.
Натомість Олеся отримала пуансетію і пляшку справжнього ігристого привезеного з подорожі до Мукачівського замку з підвалами. З тих вин, які відкривають хіба на золотий ювілей.
Прочитала на папірчику чи то тост, чи побажання, а далі все, тиша. Класика: «йшов упав прокинувся гіпс».
Зирк у дзеркало все та сама симпатична дівчина, навіть макіяж на місці. Але чия це квартира, діти, чоловік? Ну не памятає вона, як виходила заміж за такого красунчика! А імена дітей памятає, а чоловіка ні. Якась халепа…
Вийшла в коридор купа валіз на колесах. Дві великі чорна і беж, з наліпками «Made in Lviv». Поруч дитячі рюкзачки з тризубом.
Не на шашлики ж їдуть, подумала Олеся. Значить, у відпустку?
У квартиру знову влетів «чоловік». Рухами досвідченого логіста підхопив валізи, лагідно підштовхуючи Олесю до дверей.
Запізнимося, сказав спокійно, без зайвих нервів.
Олеся машинально подивилась на палець обручки немає! Ні в неї, ні в нього! Оце номер.
Діти захоплено штурмували мінівен просторий, зручний, як ті «Мерседеси», яких вона бачила лише на парковці біля «Епіцентру» у Львові. Рюкзаки на місцях, паски застебнуті. «Чоловік» за кермом, Олеся поруч. Він простягає їй стаканчик кави теплий, з молоком, а вона ж не може терпіти каву з молоком! Оце точно не її всесвіт.
Поїхали, підморгнув він дітям. Автівка рушила, а Олесі на душі чомусь неспокійно. Діти ззаду жваво теревенять, чоловік їде впевнено, час від часу поглядає на неї лукаво, як ніби знає якусь таємницю.
Олеся відчуває себе їжачком у тумані. Наче й своя сімя, і машина, і дорога, але всередині все догори дригом.
Виїхали за місто, залишаючи за спиною рідний Львів. Олеся вже ні в що не вірить. Всередині визріває підозра це не її рідня, а якийсь випадковий мужик із дітьми!
Викрали! І не її дітей, а її саму!
Але як тоді вона знає ці імена? Нарешті доходить висновку: це чужий чоловік, він її викрав, і треба терміново з цим щось робити!
Олеся випрямилася в сидінні, схопилася за каву. Всередині ввімкнувся новий режим: жінка, яка виживе за будь-яких обставин!
Минуло півгодини, діти влаштували натуральний бунт.
Тату, в туалет!
Я хочу пити!
Можна щось зїсти?
Машина звернуля до заправки, всі посипалися з салону. Ось воно! Її шанс! Серце калатає як забите. Всі відволіклися і Олеся, як справжній агент 007, крадеться до машини, тихо, спритно, раз і вже за кермом!
Ключів у замку немає. Зрадливо.
Ось ти де, а ми тебе шукаємо, почувся знайомий голос. Олеся підскочила.
Ну, раз всі тут вирушаємо, знову його лискучий гумор. Дозволь мамі відпочити, я поведу.
Далі аеропорт. Скло, бетон, купа машин і пасажирів з валізами. Паркуються, заходять усі разом.
Олеся нервує. Вирішує: не дасть себе вивезти аби-куди! Щойно всі трохи розсіюються, вона різко кидається до охоронця й кричить:
Це викрадення! Рятуйте!
Професіонали працюють чітко: Олесю кладуть на підлогу, руки у кайданки, навколо важливі поліцейські з раціями та серйозними обличчями.
Почекайте! Це все можна пояснити! лунає голос «чоловіка-психопатолога». Це розіграш! Новий рік! Жодного викрадення, ніякої мафії!
Олеся чує його крізь щільну вуаль стресу і раптом бачить за рекламним банером з білою хатою-музеєм ховаються її подруги! Всі радісні, зніяковілі, перелякані й щасливі водночас.
Мамо! кидаються діти до однієї з жінок-молодших подруг. Інші подружки пояснюють охоронцям ситуацію, заливаючись сміхом і вибаченнями.
Кайданки нарешті знімають. Олеся з полегшенням видихає. Виявляється її не вкрали!
Її розіграли?!
Грандіозна комбінована «джінса», колективне шоу з елементами психологічного екшена.
Подруги наперебій розповідають: давно хотіли познайомити Олесю з «хорошим хлопцем». Тим самим Владиславом, що вже сто років млосно дивився та жодних рухів. Адже всі знали: Олеся пані самостійна.
Ми знали, ти від усіх залицяльників тільки ховаєшся, пояснюють. Тому вирішили: не будемо питати, одразу в сімейне життя кинемо! Подивишся, відчуєш, і все стане зрозуміло!
Ось і «герой роману» Владислав, з посмішкою Кота Матроскіна й горіховими очима. Діти, ясна річ, племінники. А організація рівня ЗСУ: прямо невидима рука подруг.
Ви ж, до речі, спізнюєтесь! нагадують подруги. Самоліт на Одесу полетить без вас! Давайте на реєстрацію!
Знову викрадення? майнула думка в Олесі. Куди ж мене хочуть повезти? До моря? На Запоріжжя? Може, херсонські кавуни їсти та під сонцем валятися?..
Владислав простяг руку:
Давай почнемо спочатку, я Владислав і хочу тебе запросити на викрадення тільки добровільно, усміхається мяко.
Олеся підморгнула подругам, перевела подих і знову зустрілася з його поглядом.
Хай буде по-вашому! нарешті подумала вона, Але діти тільки вдома залишаються!
Усі розсміялися. Аеропорт, валізи, натовп усе зникло, починалося щось смішно-романтичне, неймовірно затишне і, здається, справжнє.
Часом життя не викрадає нас. Вона просто різко доставляє туди, де ми й мали бути давно.
