**ГРІХ З ГОРІХ, ЯДРО З ВІДРО**
— Ну не можна ж палати молодими пристрастями в такому віці! Йому ж сорок шість! Що він собі думає? Ця дівчина йому за дочку годиться! Яка там може бути любов? Хм… Закохався, як миш у пастку! Не розумію й не хочу розуміти! — гарячилася Іванна через поведінку власного чоловіка.
Її обурення слухала найкраща подруга — Оксана.
— Не роби поспішних висновків, Іванно. Усе налагодиться. У тебе ж ідеальна сім’я, — заспокоювала подругу Оксана.
Хоча й Оксана, і колеги з роботи, і сусіди добре знали — спокій заможної родини Іванни тримався на волосині.
Михайло, її чоловік, ніби з ланцюга зірвався. Він був не свій.
…Все почалося з ДТП. Саме ця подія перетворилася спочатку на миттєве захоплення, а потім — на останню палку любов.
Була зима. Ожеледь. Щоранку Михайло їхав до офісу на своїй машині. Того дня він їхав обережно, повільно. На «зебрі» зупинився.
Раптом нізвідки вискочила дівчина і всім тілом впала на капот. Михайло нічого не зрозумів. Спочатку йому здалося, що вона навмисне кинулася під колеса. Але роздумувати було неколи. Він вискочив з авто на допомогу.
Постраждала стогнала й охкала.
Михайло посадив її у машину і рушив до травмпункту. Та дівчина категорично відмовилася від лікарів. Казала, що їй уже краще. А от від гарячої кави не відмовилася б…
Михайло привіз незнайомку до офісу.
Нагодував смачною кавою з бутербродами.
Познайомилися. Її звали Мар’яна. Михайло помітив, що незнайомка була гарна. Лагідна, з курносим носом, кучерява, не за віком серйозна. І ще — вона здавалася чарівною, мов із казки. Хотілося дивитися на неї без кінця і слухати її зачаровуючий голос. Та Михайло швидко взяв себе в руки. Струсив головою, ніби зітруючи навіяння, і провів дівчину до виходу. Він і так витратив багато робочого часу. На прощання вручив Мар’яні свою візитку. Це був лише жест ввічливості.
— Мар’яно, телефонуйте, якщо що…
До вечора Михайло вже забув про ранковий інцидент.
Через два дні вона подзвонила. Попросила про зустріч. Мовляв, справа термінова.
Михайло, почуваючись винним, погодився.
«Постраждала» відчинила двері своєї крихітної квартирки. Він увійшов. У дівчини була перев’язана права рука.
— Ось бачите, Михайле… Хотіла повісити картину на кухні. Не виходить. Рука болить. Допоможете? — скривилася від болю.
— Звісно. Давайте інструменти, — одразу погодився він.
Картину швидко прикріпили до стіни. А на столі вже стояла пляшка вина й фрукти.
— Цю подію треба відзначити. Давно мріяла повісити цю картину. Але чоловічих рук не було, — так запросила Мар’яна гостя до столу.
Михайло не зміг їй відмовити. Йому стало шкода дівчину. Така гарна — і сама…
Вино було випите, фрукти залишилися. Їсти не хотілося. Була лише одна спрага — говорити, говорити…
Додому Михайло повернувся загадковий і приголомшений. Була вже ніч. Дружина й донька спали. Вони знали — робота для нього завжди на першому місці. Бувало, повертався під ранок.
А через півроку він заявив, що йде з сім’ї. Іванна й донька Софійка подумали, що він збожеволів.
Звісно, Іванна помічала зміни. По-перше, він зовсім забув про її день народження. Такого не було ніколи. По-друге, сімейний бюджет раптом скоротився втричі. По-третє, Михайло став рідше бувати вдома. Можна було знайти й по-четверте, й по-десяте…
Іванна відганяла від себе лихі думки. Не хотілося вірити в найгірше. Вона завжди сміялася з приказки «сивина в бороду, а біс у ребро».
Іванна була впевнена у чоловікові. До того ж, вона завжди дбала про себе. Навіть мавала коллег-шанувальників. Але всі їхні спроби розбивалися об її неприступність. Вона любила лише чоловіка й вірила лише йому. І раптом — такий удар!
У істериці вона кинулася до доньки.
— Софійко, дізнайся у тата. Хто ця розлучниця? Наскільки це серйозно?
А Софійка, таємно від матері, вже побувала у тата. Їй теж кортіло дізнатися про цю інтригу.
— Мамо, скажу тобі гірку правду. Наш тато закоханий. Без сумніву. Ця дівчина на п’ять років старша за мене. Їй двадцять шість. У неї гарне ім’я — Мар’яна. Знаєш, мені здалося — вона дуже схожа на тебе у молодості. Обличчя — як одне, — випалила донька.
Іванна остолібніла. Коли Софійка показала фото розлучниці, вона попросила заспокійливе.
— Боже! Та не може бути! — причитала.
Софійка нічого не розуміла.
… У старих гріхів довга тінь. «Ось вона мене й наздогнала…» — зречено подумала Іванна.
…Іванна познайомилася з першим чоловіком у сімнадцять. Тоді їй здавалося, що ця зустріч — дІванна мовчки обняла немовлят, а потім, зі сльозами в очах, взяла Гену за руку й сказала: “Забирай діточок додому, будемо жити разом і пам’ятати її добротою.”
