Випадкова зустріч
Пуха в пуховику Оксани залишилось тільки знизу. Всю верхню частину давно вітри продули один фасон, а тепла як з чайника в люту зиму. Внизу ще рятували вовняні штани, валянки, та й шаль вовняна ту вона натягувала на плечі крізь рукави, щоб вже точно, хоч плечі не відмерзли.
Авто, яку обіцяла Галя, колега по базару, сьогодні підвела типова справа. І тепер стояли вони з баулами на узбіччі біля ринку «Сільпо» у самому центрі Полтави, ловили попутки. Баули в одну автівку навряд чи вмістилися б, тому вирішили розійтись кожна ловить свою удачу.
Коли працювала Оксана на хазяйку таких проблем не знала. Але з грошима все одно служило і не їлося сама тягла на собі двох дітей, от і подалася нещодавно вперше в тур до Львова, разом із Христею.
Грошей більше не стало, товар ще не продала, а ось нових клопотів хоч відбавляй.
Тепер вранці треба везти ті наряди, що з Карпат притягла, на ринок, а ввечері все назад, додому на четвертий поверх і це кілька ходок, якщо Олега вдома немає.
Ще недавно вона співала в голос «Перемін вимагають наші серця», а тепер ці зміни якось некрасиво на неї й наповзли: завод, де працювала, закрили, скоротили. Чоловік давно «розчинився в просторах Всесвіту», ну а Оксані нічого не залишалося, як кинутись у гущу торгівлі хоч завжди вважала її для себе суворо протипоказаною.
Ось і стоїть у заметі, в весняному сніжному багнюці, молодиця ніби ще, але обличчя червоне від базарних вітрів, губи потріскані, сльози від вітру течуть.
Машини пролітали, обдаючи багнюкою. Оксана намагалася не дивитися на цю сіризну, дивилася на дахи, дерева, де сніг білий та чистий. У житті і так цього сірого по шию ще не вистачало вдивлятися.
Вкотре змахнула рукою ловить авто, і нарешті біля неї зупиняється така сама бруднюща, як і все навкруги, іномарка.
Чи не підкинете на Сінну площу за людську ціну? просунула голову в двері й раптом обімліла.
Вона його впізнала зразу. Наче й не минули роки. Та ж сама загадкова усмішка, ті ж очі трохи хитриваті. А здається, ще гарніший став.
Поки приходила до тями він швидко виклав її баули в багажник.
Посідала на переднє, посмикала шалик на плечі й вже шукає, що б таке про себе сказати, як би пояснити, чому сьогодні виглядає «страшно». Адже він міг і не впізнати, а міг
Скільки то років минуло?
***
Тоді їй було 22. Відправили на переддипломну практику у старе лісництво десь на Черкащині. Олег, наречений, вже чекав у Києві. Все розписано: практика, диплом, весілля.
Три місяці, здавалося, нічого в житті не змінять.
Поселили Оксану в хаті у селі Зоряне до Катерини, яка теж працювала у лісництві. У Катерини старий глухуватий свекор, так вони з Оксаною добре зійшлися, разом за дідом наглядали.
Якось трапився з дідом напад просто при Оксані, впав. Кинулася допомогу шукати нікого. А тут трактор їде. Вискочив хлопець гарний, високий, погляд серйозний, трохи загадковий.
Удвох донесли діда до трактора, той посадив дідулю попереду, за ними і Оксана, трясучись чи доїде дід?
Доїхали. А хлопець і з ними лишився аж поки діду не стало краще. Виявилося, працюють в одному лісництві, й живуть через двір. Звали хлопця Андрій.
Вечір пізній, по темній-сирій трасі швидко не повернешся. Сказав Андрій:
Моя мама живе поруч. Переночуємо, а зранку з мужиками додому.
Довелося погодитись. Андрій виявився хлопцем розумним, нічого лишнього. Спала Оксана у тьоті Ліди, мов убита. Гостинна жінка.
А та, поки годувала і балачки вела, розказала, що в Андрія була жінка з іншої області, не зійшлися. Втікла, залишила йому сина, сам ростить, ще й господарством займається, хату будує хлопець, коротше, «з руками». Хвалила.
Оксані смішно вона приїхала, в неї наречений, амбіції, до сільських чоловіків і думки нема. Але Андрія почала помічати.
Зустрічались то в їдальні, то на лісосіці, то на вулиці. Катерина плескала по плечу: «Нравишся ти, Андрію. Червоніє, питає про тебе». «Та ви що, у мене ж Олег!» «Олег, Олег а то ще не чоловік. А цей хазяйновитий. І син у нього славний, мамку шукає».
І справді, пробирало серце. А він високий, впевнений, у ньому була якась сила і спокій, що аж за кілометр відчувалась. До нього всі з повагою.
А Оксана справжня міська пані: пальто кольору кави з молоком, чоботи лискучі, немислимих для села відтінків. Йде наче летить над багнюкою. Мужики при ній ставали мовчазні, геть культурні.
Оксано, підкину до лісництва, казав Андрій, коли сипав дощ із глиною.
А син де? розпитувала Оксана, адже чоловік із дитиною це вже серйозно.
Та з мамою. Сусідка ще допомагає, в садочок водимо Росте.
А як звати?
Івасик. Страшенно спритний!
Оксана сміялась. А той своє: «Почекай от весни зеленітиме, кращих місць, ніж тут, не знайдеш. Лише з ліхтарями біда, та ми вже щось придумаємо», і таки ж придумували.
А його залицяння ставали явними. Дров Катерині навозив, ліки для діда, посмішка зранку. А вона все стояла на своєму не можу я бачити себе в селі.
І все ж у кожній зустрічі чи випадковому погляді зявлялося щось нове. Та Олег чекав у Києві, і батьки щотижня телефонують: як там наречений, як підготовка?
Ти будеш у селі жити?! питала уявна мама, шок і карколомний зойк.
А тут ще й жінка з місцевих Галина юрклива, скромна, вже як рідна мала для Івася. Оксана бачила, що Галина звикла до хлопчика, і що у самої, мабуть, почуття до Андрія є.
Колись підійшла до криниці бачу, біля самої води стрибає хлопченя, от-от упаде. Кинулась: «Ти що, малий, куди лізеш?! Де мама?» А тут із-за кущів Галя підбігає, хапає хлопця, дякує й зникає.
Пізніше вже і мати Андрія приходила просити: «Піди, дитино, від нього подалі, Галя йому потрібна, а ти чужа».
Врешті, Оксана, роздратована і розгублена, вирішила назад до Києва!
На вокзалі Андрій намагався вмовити залишитись, не їхати. Казав, що Галя не його доля, що їм з Оксаною судилося разом бути. Але Оксана була вперта.
Врешті сиділа у вагоні, плакала під цокіт коліс. Практика скінчилась, життя попереду. Молодість лікує усе. Вийшла заміж за Олега, життя пішло колом.
**
Тепер от вона сидить на передньому сидінні, платок, губи обвітрені, пуховик нещасний. Стільки років пройшло.
Шістнадцять, здається.
Їхали мовчки.
Ну і погода, врешті сказала. Авто попереду залило водою лобове.
Це в центрі. А за містом чисто, та й дороги гарно розчищені.
Ви звідти?
Мотаюсь туди-сюди. Справа є.
Дякую, що підкинули. А то у нас авто повело. Я плати…
Він повернув до неї голову: знайомий погляд, ну просто як раніше.
Привіт, Оксана пошепки.
Привіт, Оксано!
Впізнав? Я думала, вже забув.
Не забув, і в очах усе те ж саме трішки щастя, трішки смутку.
Оксану щемить в грудях, аж платок стає зайвим.
Як ти? питає.
Андрій трохи мовчить, зосереджено вдивляється в дорогу.
Та як всі. Верчуся. Часи такі. Ти, бачу, теж.
Все ще лісництво? пробує переключитись на нейтральне.
Та давно його вже згорнули. Свою справу маю.
Ферма твоя? згадала, що Андрій мясом колись торгував.
І ферма, і мясна фірма. Магазини свої.
Та ну! А ковбаса “Прудяк”? То ваша?
Ага, наша. Не смачна? посміхнувся.
Навпаки мама до вас спеціально черга стоїть. От дивовижа.
А він ніби вибачається за успіх:
Ну, не зразу все склалося. Почали по-кустарному, потім фабрику побудували, а зараз і магазинів тих три.
Сам?
Команда, звісно, але я головний. І із Зоряного люди мої працюють.
Оксану раптом перекололо всередині вона в пуховику, а колись міська пані. А він… Успішний бізнесмен.
Як діти?
Андрій усміхнувся:
Троє синів. Івась в армії після гарячої точки знов весною додому. Середній у технікумі, найменший у пятому класі.
Галя, виходить, таки його дружина.
Оксані раптом стало сумно. Захотілося сказати: «Ой, як шкодую, якби знала, лишилася б!» Але…
Олег виявився не той то безробіття, то випивав, сварки, врешті розлучення. З дітьми до мами своєї повернулась. Батька вже не було рідної опори.
Але змовчала, видихнула:
А мій старший в одинадцятому, донька восьмикласниця. Час летить, ой.
Так, летить.
Обидва мовчать; так хотілось щось головне сказати, але встигали лише згадати, хто кого не забув.
Запитує:
А як ти?
Та сама ба. Скоротили. Тепер «на себе». Вижити самотужки важко.
Чоловік? Олег?
Памятаєш? От даєш…
Я ж тебе мало не у фаті бачив! Приїхав під ЗАГС, як божевільний, аж до кафе їхав за вашим кортежем.
Що-о?
Тітка Катя мені сказала: «Заспокойся, в Оксани завтра весілля». Тож поїхав як був… А ти щаслива, гарна. Я не виставлявся. Повернувся, Галині пропозицію зробив.
Як би знала я тоді…
Тоді б тільки все зіпсував. Ти була справді щаслива. Ну, а далі як вийшло.
Так, розлучилась через пять років. З дітьми до мами.
Шкода.
Та звикла. Зясувалось, я сильна! Діти одягнені, навчання добре, син у мед універ рветься наступного року. Все нормально. Торгую собі у валянках. Місце прохідне, продувається, але ходове.
Хотіла показати, що вона не пропала.
Андрій слухав з складкою на лобі.
А ваша сімя? Галя?
Він зітхнув:
Галя… таке. Хліб пече.
Вдома?
Ага, починала в печі, тепер «Піч-Хата», фірма у центрі.
Оксана згадавала, що купляла там хліб справді смачний. Показували й хазяйку жваву, маленьку, з короткою стрижкою і рожевим шарфиком.
Вже підїжджали. Андрій визирнув у вікно:
Де твоя?
Наступний квартал.
Раптом він підстрибнув, забіг до кіоску «Квіти», виніс розкішний букет хризантем. Простягнув їй, дороге диво, і біле, як сніг, і пишне, аж жарко стало на душі.
Допоміг донести баули до підїзду. Оксана стояла з букетом, а він тримав її за запястя ніби прощався назавжди.
Зайди? тільки б не погодився. Вдома безлад, товар розкладений, мама із запитаннями.
Ні, Оксано, поїду. І міцніше стиснув руку.
Побіг униз. Гукнути? Сказати щось головне?
…Але Оксана зрозуміла йому зараз важче, ніж їй. Він прощається остаточно.
Занесла сумки додому. Мама вже на порозі: питання, сімейні новини.
Мамо, памятаєш, я колись розповідала про хлопця в лісництві під час практики? Фермер, господар…
Так, щось було. А що?
Ти мені тоді сказала: «Ще не вистачало в селі жити». Зустріла його сьогодні. Фірма «Прудяк» його. А жінка хазяйка «Піч-Хати».
Мама розгубилась, в очах біль. Але змовчала, потім сказала:
Та хіба ж долю вибирають? Якби можна було люди пересварились би.
Жаль стало Оксані матір.
Та все добре. Два костюми і три куртки сьогодні продала. Прорвемося!
Так, доню. Знала б, де впадеш, соломи б підстелила…
А ввечері повернувся син. Високий, спокійний, серйозний, аж подібний на рідного тата.
Мам, не сварись на роботу влаштувався в кінний клуб, за кіньми доглядати. Платять по роботі. Школа не постраждає, клянуся!
Оксана зітхнула, посміхнулась:
Давай, Андрійчику. Ти вже дорослий. Будь-яка робота благородна справа.
Син щасливо наминав суп, подумки берегти довіру мами.
Оксана довго не спала. Дивилась на білі хризантеми, думала про долю і зустріч. Кожному своє і далі крокувати життям, піднімати кожен свою планку.
Зустрічі не випадкові. Все відбувається не просто так і ця мала їй відкрити щось важливе.
У новому житті на кожного ще чекають свої сюрпризи та щасливі зміни. А вони, хоч більше й не зустрінуться, все одно залишаться частиною долі одне одного.
