Усім винний італійський повітря
Оксана була скромною й негарною дівчиною. Навіть мама визнавала, що доньці не пощастило — природа обділила її красою. «З такою зовнішністю важко вийти заміж», — зітхав батько.
Рідке волосся, великий ніс, широкі зуби, маленький підборіддя й проблемна шкіра, схильна до запалень. Попри зовнішність, характер у Оксани був спокійний, добрий і чуйний.
Здавалося, вона зовсім не переживала через свою непривабливість. Але це лише здавалося. Оксана чудово розуміла, що некрасива. Що ж робити?
— Нічого, доню, не в красі щастя. Для кожної людини Бог створив пару. І в тебе буде любов і родина. Головне — душа, а вона в тебе добра. Хто розгляне, той і полюбить, — казала мама.
Але душу треба розгледіти, а на Оксану ніхто не звертав уваги. Так, ковзали поглядом. Хлопці віддавали перевагу гарним дівчатам із ляльковими обличчями.
Оксана обрала психологію. Тут краса непотрібна, навіть навпаки — не відволікає й не заважає щирості. Вона приваблювала співчуттям, вмінням слухати. Незабаром стала затребуваним психологом. Батьки допомогли купити квартиру. І все було добре, тільки ось з особистим життям не складалося.
Якось до неї на прийом чоловік привів дорослу доньку. Вона важко переносила розлучення й потребувала допомоги. Приваблива дівчина всім виглядом показувала, що робить батькові послугу, прийшовши на консультацію. Але після двох сеансів сама поспішала до Оксани. Батько зайшов подякувати.
— Змінилася, ожила, повірила в себе. Давно не бачив її такою. Усміхається, знову зацікавилася життям. Все завдяки вам. Ви чарівниця, — сипав він компліментами. — Не відмовтеся повечеряти зі мною.
— Я виховував Оленочку сам. Дружина кинула нас з донькою, поїхала з коханцем до Канади. Я більше не одружувався. Боявся, що доньці буде погано. Дуже балував, каюсь. Тепер вона виросла, а я лишився сам. Сподіваюся, вона знову вийде заміж і подарує мені онуків, — відверто розповідав Ярослав Іванович, батько Олени, у ресторані.
— Ви дуже добре виглядаєте, і обов’язково зустрінете гарну жінку. Ви любите доньку й розумієте жіночу натуру, — сказала Оксана.
— А ви? Чи міг би я вас зацікавити? — раптом спитав він.
Оксана не знала, що відповісти. До такого повороту не була готова й збентежено опустила очі. Ярослав це сприйняв по-своєму.
— Не думайте, у мене серйозні наміри. У моєму віці немає часу на довгі залицяння. Ви мені дуже подобаєтесь. Я забезпечений, ви ні в чому не будете потребувати. Не поспішайте, подумайте, — сказав він на прощання.
Вона нічого не відповіла. А при першій нагоді розповіла мамі.
— І думати тут нічого, — схвалила мама.
— Та я ж його не люблю, — сумнівалась Оксана.
— Любов минає. Думаєш, ми з батьком після стількох років одруження кохаємо один одного? Все було. І до розлучення справа доходила. Усе минуло. Разом жити легше, ніж самій.
Оксана задумалась. Що чекає її попереду? Самотня старість? Молоді й гарні — не для неї. Розлучені й розчаровані чоловіки — ось її доля з такою зовнішністю. А Ярослав Іванович — приємна й серйозна людина, хоч і набагато старша. І вона погодилася.
Візажисти постаралися, і на весіллі Оксана виглядала чудово. Наречений пишався молодою й успішною нареченою.
Він виявився хорошим чоловіком. Ставився до Оксани з ніжністю й розумінням. Називав її Оксанкою, і нікЗ часом вона знайшла справжнє щастя не лише у синові, а й у власному серці, яке навчилося бачити красу справжньою.
