Вже не можу терпіти того, що ви приходите до нас щовихідних!
Багато років тому, у нашій родині була одна особлива ситуація. Можливо, вам теж траплявся такий тип людей, які щиро переконані, що все світило обертається винятково навколо них, і геть не турбуються про те, що в інших є власне життя і турботи. Мій шваґро Остап зі своєю дружиною Катериною, їхніми двома дітьми Яриною та Миколою, а також молодшим братом Катерини Вадимом приїздили до нас у Київ майже кожного тижня погостити. І не просто в гості вони лишалися з ночівлею, мов справжній табір. Жодного разу не спитали, чи зручно нам, чи маємо плани на вихідні, чи зможемо їх прийняти.
Тривало це понад рік, і, зізнаюся, я вже ледь стримувала обурення. Я люблю друзів і рідню, але ж у помірних межах. А так виходило і свої справи не владнаю, а відпочити після напруженого трудового тижня в затишку вже не вдається.
Замість омріяного перепочинку, я цілими вихідними стояла біля плити борщі варила, вареники ліпила, гостей розважала, постелі їм готувала, а після їхнього відїзду купу білизни прала. Щоразу питала себе: невже вони не помічають, як безцеремонно навязуються, приїжджаючи без попередження навіть будучи родичами? Можливо, я б легше сприймала рідкісні гостювання, але це ж відбувалося три-чотири рази на місяць!
Я з чоловіком, Андрієм, ніколи так не вчиняли щодо інших: може, треба було й нам відігратися, завітавши до них з таким “приємним” сюрпризом? Я просила коханого поговорити з братом, але він не міг знайти слів і мав застереження, аби їх не образити. А може, йому це навіть подобалося? Коли він відмовився залагодити питання, зрозуміла доведеться діяти самій.
Першою справою перестала готувати різні наїдки на вихідні. Гості змушені були доїдати залишки з холодильника, а якщо їжі бракувало радо дозволяла готувати самим: “Мене, як бачите, цілком влаштовує чай”. Якось вони, посидівши мовчки за порожнім столом, спересердя випили чаю і розійшлися спати, навіть не взявшись за каструлі.
Ще я припинила старанно прибирати оселю перед кожним їхнім візитом. Якось Катерина, невдоволено поглянувши на свої ідеально білі шкарпетки на ногах Ярини, пожалілася: “В чому це наші шкарпетки стали сірими?” Я лише й відповіла: “Ой, не встигла вимити підлогу, але відро з дрантям у ванній. Якщо хочете будь ласка, допоможіть.” Відтоді більше не було скарг.
А найголовніше я перестала ставити себе на останнє місце. Не міняла свої особисті плани, якщо на порозі знову зявлялися гості. І якщо мені хотілося провести час наодинці або у товаристві друзів, я так і казала: “Вибачте, зараз мушу йти у своїх справах.” Чоловік, якщо бажає хай забавляє гостей сам. А як не було жодних нагальних справ, то я спеціально бралася за велике прибирання або прасування, щоб поменше часу сидіти з ними на кухні.
Одного разу після ще одного такого “наїзду”, Остап промовив до мого Андрія: “Схоже, наш час у вас скінчився?” Я дивувалася, як він нарешті здогадався! Відтоді дорогі гості стали телефонувати заздалегідь, попереджати про бажання приїхати і ночівля вже не обговорювалася. Приїжджають тепер набагато рідше. Було у вашому житті щось подібне? Може, ви знайшли для себе інший вихід із такого становища?
