Олена повернула ключ у двері, коли за вікном уже почало смеркатися. Тримаючи в одній руці сумку, а в іншій — власну долю, вона рішуче промовила:
— Подаю на розлучення. Залишай собі цю хрущовку, віддаси мою частину грошей. Мені більше тут нічого робити. Я їду.
Її чоловік, Богдан, від такого звістки аж осів у крісло.
— Куди це ти? — замикав він, ніби його перевели на японську.
— Тепер це не твоя турбота, — спокійно відповіла Олена, дістаючи з шафи валізу. — Поживу трохи у Катрусі на дачі. А далі — побачимо.
Він не розумів. А вона вже вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи аналізи, понизив голос:
— У вашому випадку прогнози нерадісні. Максимум — вісім місяців… З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з поліклініки, ніби її під ногами не було асфальту. Київ галасував, сонце сяяло, а в голові лупало: «Вісім місяців… навіть Різдво не встигну відсвяткувати…»
У парку на лавці поруч сів дідусь. Спочатку мовчав, потім раптом заговорив:
— Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Вже нічого великого не чекаю, але яскраве небо — це подарунок. Хіба ні?
— Знайшла б, якби знала, що це мій останній рік, — прошепотіла вона.
— То й не відкладай більше нічого «на потім». У мене цих «потім» було стільки, що могли б ще одне життя зайняти. Та не вийшло.
Олена слухала й розуміла — все її існування було для інших. Робота, яка давно набридла, але «стабільність». Чоловік, який десять років був просто кімнатною рослиною — без емоцій, без тепла. Донька, що дзвонила лише, коли треба було щось випросити. А для себе — нічого. Ані нових черевиків, ані кави в «Шаленій вишні» просто так.
Вона збирала «на потім». А тепер це «потім» могло й не настати. Ніби щось клацнуло. Вона прийшла додому і вперше сказала «ні» — всім і відразу.
Наступного дня Олена взяла відпустку, зняла з рахунку всі заощадження і поїхала. Богдан ламав собі голову, донька сипала претензіями — вона лише спокійно повторювала: «Ні».
На дачі подруги було тихо. Закутавшись у плед, вона думала: «Невже так все і закінчиться? Я не жила. Я — виживала. Для інших. А тепер — для себе».
За тиждень Олена полетіла в Одесу. У кафе біля моря вона познайомилася з Ярославом. Письменник. Гострий ум, добрі очі. Говорили про книги, про людей, про те, чому варто прокидатися вранці. Вперше за роки вона сміялася, не оцінюючи собі в голові «як це виглядає».
— Давай залишимося тут? — запропонував він одного вечора. — Я можу писати де завгодно. А ти будеш моєю натхненницею. Я люблю тебе, Олено.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу залишилося так мало… Хай буде щастя — навіть якщо воно на одну мить.
Минуло два місяці. Вона почувалася дивно… чудово. Сміялася, гуляла босоніж по піску, варила каву з кардамоном. Донька спочатку скандалила, потім змирилася. Богдан перерахував її частку. Життя затихло.
А одного ранку задзвонив телефон.
— Олено Миколаївно? — у трубці звучав збентежений голос лікаря. — Пробачте, ми помилилися… це були не ваші аналізи. Ви абсолютно здорові. Просто перевтома.
Вона замовкла, а потім розсміялася — настільки голосно, що навіть Ярослав прокинувся.
— Дякую, лікарю. Ви щойно подарували мені життя.
Олена подивилася на сплячого Ярослава і пішла у кухню варити каву. Тому що попереду в неї був не рік — а ціле життя.
