– Я більше не хочу жити з вами! Вам все не так! Оля з обуренням й образою дивилася на маму. Ну в дитинстві ще могла терпіти: туди не ходи, це не роби, але мені вже двадцять, мамо! Двадцять. Я вже два роки доросла, маєш памятати.
– Раз ти доросла, не хочеш з нами жити шукай роботу, знімай житло, оплачуй все сама. Ось тобі моя відповідь, доню.
– Ого! скривилась Оля. То вчися, доню, не гуляй та на вечірки не ходи. А тут раптом іди працюй. А навчання як? Не важливо, так? А допомогти мені, рідній дочці, не пробуєш?
– Ти ж у нас дівчина самостійна, поради не питаєш, – підтримав маму батько. Отже, якщо не хочеш, аби ми лізли у твоє життя, спробуй повністю самостійної долі.
Звичайно, така перспектива Олю не дуже влаштовувала. Мама не примушувала прибирати чи готувати, тато оплачував комуналку, купував продукти й перекидав час від часу гроші на картку улюбленій доньці. Жити було зручно й спокійно. Якби ж ще батьки не лізли з вічними настановами…
Проте упертий характер не дозволяв Олі піти на поступки. В родині навіть казали, що її прабабуся була несхитною революціонеркою. Тож коли батьки нарікали на її норовистість, завжди згадували цю історію.
Вона влаштувалася на роботу, винайняла невеличку квартиру на Лукянівці, неподалік університету. І тільки тоді відчула, що це таке не вистачає грошей. Раніше про це чула десь краєм вуха: у маршрутках, із розмов батьків із знайомими, з телепередач: Не вистачає й на хліб
Гроші за оренду зїдали більшу частину і так скромної зарплати; а ще ж треба купити їжі, сплатити за проїзд, дрібні побутові витрати. Про гучні вечірки дівчина й думати перестала. Вона, сама того не помічаючи, вчилася цінувати зароблене. І багато батьківських докорів вже не сприймала так боляче.
Одного вечора Оля поверталася з роботи. Попереду йшли два хлопці, щось гучно вигукували, жартували нецензурно й безглуздо. Оля лиш похитала головою: що їм у ті голови залізло? Невже жодної розумної думки?
На сходах біля зачиненого магазину сиділа бабуся. Оля не раз бачила її тут. Старенька щось тихо бурмотіла, а біля ніг стояла бляшана банка для дрібних монет. У добу безготівкових розрахунків мало в кого в кишенях опинялись копійки. Оля намагалася завжди тримати трохи дрібʼязку саме для цієї бабусі. Чому й сама не знала. Раніше й не звернула б уваги.
Взагалі-то й назвати бабусю жебрачкою було важко. Зношений одяг і банка біля ніг не закривали її внутрішньої гордості. Вона кивала з подякою кожному, хто щось кидав, і продовжувала терпляче сидіти на холодному бетоні.
Хлопці, проходячи повз, осміялись; один із них копнув банку, і вона загуркотіла, розсипавши копійки по асфальту. Бабуся важко піднялася і, тремтячи, почала їх збирати. Пальці слухались погано, але вона не зупинялась.
– Що ви робите, невігласи! розгнівалась Оля і кинулася допомогти бабусі.
Хлопці захихотіли, щось кричали їй навздогін і пішли далі.
– Ось, візьміть, простягнула Оля зібрані копійки і дістала зі свого гаманця ще двадцятку гривень. Візьміть, будь ласка.
– Дякую, промовила старенька й підняла на дівчину несподівано молоді очі. Я тебе впізнала. Ти завжди щось залишаєш.
Вона провела пальцями по зімʼятій банці.
– Помʼялась. Шукати доведеться нову…
Руки в неї тремтіли. Оля подумала, що бабуся зовсім неважливо почувається.
– Ви далеко живете? спитала вона.
– Ні, бачиш ті хрущовки у дворі? Ось там і моя квартира, хитнула головою старенька.
– Давайте я проведу вас, Оля протягнула руку. Вам, мабуть, важко буде самій.
– Серце прихопило. Розхвилювалася… Дякую. Я ненадовго затримаю, жінка лише тяжко оперлася на її плече.
В маленькій квартирі на третьому поверсі їх зустріли коти. Оля аж розгубилась, намагаючись порахувати всіх:
– Дванадцять, пояснила старенька, помітивши її здивування. Й сама не чекала, що стільки буду мати.
– А для чого стільки?
– Не я їм, а я їм потрібна. Без мене вони всі загинули б. Капу й Люсю підкинули на смітник у мороз у пакеті. Я винесла сміття, а знайшла їх. Люся пищала, а Капа ледь дихала… Пушинку відібрала у хлопчаків, а Ромка сам прибився біля магазину. Феня принесла кошенят у підвалі, довелося забрати, аби не потруїли… Думаєш, я з глузду зїхала?
– Та ні, що ви, ніяковіла Оля. Просто їх чимало. Їх же треба годувати
– Тому я й прошу на вулиці, кивнула бабуся.
З того часу вони подружилися. Оля вже не могла жити, наче нічого не сталось. До Марії Іванівни так звали нову знайому заходила частенько. Розповіла про стареньку з котиками у соцмережах, не сподіваючись на відгук. Та серед гострих слів зʼявилися й добрі коментарі та пропозиції допомоги.
– Доню, питав тато, навіщо тобі це все? Ти ж раніше не була в захваті від тварин.
– Татку, справа не в любові до тварин. Просто Ми в сімї цього ніколи не обговорювали. Я навіть і не думала, що ви могли б дозволити тримати вдома кота чи собаку. Тому не питала. Тепер думаю: а чому ні?
Оля замовкла й додала:
– Марія Іванівна сказала, що не коти їй потрібні, а вона їм. І це правда, тату. Без неї всі би давно загинули.
– Що ж, усіх збирати? знизала плечима мама. Олю, поглянь, скільки їх.
– Збирати не кожен зміг би. Я, мабуть, теж не змогла б. Але допомогти не складно, стиха відповіла Оля.
– Не складно, зітхнула мама. Тільки ж ти сама скаржилася, що бракує грошей, і ми були праві. А тепер віддаєш чужій людині.
– Мамо, я про гроші не посперечаюсь. Але Марія Іванівна нікого не дурить. Якби я не написала про котів у себе, про них би ніхто й не дізнався…
– Олю, ти ще дитина!
– Я вже не дитина, мамо. У мене своя думка. Не змушую вас допомагати чи любити котів. Проте моє життя так склалося: я зустріла людину, яка прожила не так, як усі, і я задумалася.
– То що, тепер сама квартиру напхаєш котами й біля них житимеш? зірвався тато. Раніше таких котячих самотніми дівами кликали. Не змогла заміж вийти завела котів як ліки від самоти.
– Я не збираюсь заводити котів задля самоти! урізалась Оля. Хотіла взяти одного, щоб допомогти Марії Іванівні, проте хазяйка квартири проти Та й не мучте мене. Я виросла, не дурна. І нічого злого не роблю.
– Ти ні, зітхнув тато. Але спустити все життя на це Доню, нам із мамою тебе шкода.
– Не треба мене жаліти, татку. У мене все гаразд.
Оля допомагала далі. Знайшла через інтернет нових хазяїв для чотирьох молодих котів саме тих, Фениних кошенят, котрих могли отруїти. Вісім залишилися з Марією Іванівною. Більшість були літні, шукати нові домівки їм було марно, а стара жінка прикипіла до своїх підопічних душею.
– Олю, коли зі мною щось трапиться не кидай їх. Прошу тебе, дитино Не уявляю, як вони виживуть самі. А ближче тебе в мене немає нікого.
Якось Оля наважилась запитати, чому жінка живе сама. І Марія Іванівна, із болем, розповіла: був колись син, але через проблеми зі здоровям у дітей не було, родина розпалась, а далі син загинув на службі. Так і залишилася вона сама, але не змогла проходити повз чужу біду, слабких та беззахисних.
Одного дня Оля прийшла до неї, а двері не відчинили. Довелось подзвонити сусідці.
– Добрий день, ви не бачили Марію Іванівну? Може, вийшла?
– Олю, ти? Ні, вона зранку почувалась погано, і не виходила. Хвилинку, у мене є ключ…
Жінка лежала мирно, наче спала. Зморшки повідгладжувалися, обличчя дихало спокоєм. Коти журливо тулилися коло неї.
– Господи, забрала Марію Іванівну перехрестилась сусідка. Оля затремтіла і вперше побачила смерть.
– Що ж тепер? Що треба робити? безпорадно питала вона.
– Олю, он на столі для тебе записка.
Крізь сльози вона читала кривуваті рядки: Лишаю тобі мою квартиру і котиків. Лише на тебе сподіваюсь, моя дівчинко
Перед Олею відкрилася нова безодня турботи. Якби не Сашко, їй було б дуже важко.
Познайомилися через її перший допис про котів. Він одним із перших написав добрі слова, потім почали спілкуватися, зустрічатися. Родина Сашка відрізнялася вдома завжди жили тварини, хлопець щиро їм допомагав, волонтерив у притулку, активно діяв у соцмережах. Саме він допоміг знайти господарів для котів Фені.
Сашко вчився на юриста, і його знання й допомога стали для Олі порятунком.
– Олю, круто! раділа подруга Наталка. Власна квартира! Попроси Сашка здати котів у притулок, питання закрите!
– Наталко, я не можу цього зробити. Я Марії Іванівні обіцяла
– Але ж вона померла. Не дізнається! Та й квартирку маєш. Невже ці звірі того варті? А якщо довго проживуть
– Наталко, скільки житимуть, стільки й житимуть. Людина мені довірилась. І я не зраджу цю довіру.
– Говориш як стара діва! тихо пирхнула Наталка. Поки маєш такий зоопарк, заміж не вийдеш.
– Як буде, так і буде, знизала плечима Оля.
Рідні також її не підтримали.
– Квартира добре, блукала мама по кімнаті, але все це якесь дивне, мов у фільмі. Не родині ж заповідати майно.
– Дивуєшся? Бабця була трохи не при собі, насупився батько. Заманила тебе в цю історію, дала обіцянку і життя покалічила.
– Чому ж покалічила? спалахнула Оля. Вона якраз як краще хотіла!
– Для котів своїх… Совість свою чистила, махнула рукою мати.
Оля вийшла з рідної оселі, глибоко засмучена. Всі проти неї, всі кличуть глупою, радять вигнати котів надвір.
– Олю, стій! Сашко наздогнав її біля підїзду Марії Іванівни. Що сталося?
– Саш, ти теж вважаєш мене дивною? Через котів?
– Чому? щиро здивувався хлопець.
– Бо через цю обіцянку і квартиру всі вважають, що я зламала собі долю. Саш, можливо, я ще можу відмовитись від квартири?
– Відмовитись? здивувався він і лагідно посміхнувся. Марія Іванівна довірила тобі все, бо бачила в тобі гідну людину. В іншому випадку, всі коти вже давно були б на вулиці чи гірше
– Ти не засуджуєш мого рішення?
– Ні. Тепер цінують щирість і чесність. Я радий, що знаю тебе. І ось, ще одна жінка відгукнулась, готова взяти двох котів. Ми зустрінемось і познайомимось із нею разом.
– Правда? Головне, щоб вона не скривдила їх
– Не хвилюйся, усе побачимо
Вони одружилися, й залишили собі чотири коти. Сусідка взяла Ромку:
– Ще давно він мені до душі був. Ви поруч, підстрахуєте, якщо що.
Ще одного кота забрали батьки Сашка:
– Ми змалку з тваринами, посміхнувся він.
Коли Оля повернулась із пологового з маленьким Макарчиком на руках, її зустріли Капа, Люся, Пушинка й Феня.
– Помічники в рядочок! сміявся Сашко. Кото-бабусі.
– Привіт, ніжно привіталася Оля. Засумували? Зараз малюка вкладу й поглажу вас, моє хвостате спадкоємство!
Бо справжнє добро твориться не напоказ і не для подяки, а лише тому, що неможливо інакше. Бережи тих, хто тобі довіряє і життя віддячить тим самим.
