Марічка повернулася додому пізно ввечері. Київські вогні вже мерехтіли за вікнами. Вона зупинилася на порозі, тримаючи в руках сумку, і рішуче сказала:
Я хочу розлучення. Можеш залишити собі квартиру, але повернеш мою частку. Вона мені не потрібна. Я йду.
Віктор, її чоловік, опустився у крісло, здивований.
Куди ти? спитав він, моргаючи від незрозумілості.
Це вже не твоя справа, спокійно відповіла вона, дістаючи валізу з шафи. Поживу трохи у подруги за містом. Потім побачимо.
Він нічого не розумів. Але вона вже все вирішила.
Три дні тому лікар, переглядаючи аналізи, тихо сказав:
У вашому випадку прогнози невтішні. Вісім місяців, максимум З лікуванням, може, рік.
Вона вийшла з кабінету, наче в тумані. Місто жило, сонце сяяло. У голові крутилася одна думка: «Вісім місяців навіть свого дня народження не зустріну»
На лавці у Маріїнському парку біля неї сів літній чоловік. Помовчавши, насолоджуючись осіннім сонцем, він раптом заговорив:
Хочу, щоб мій останній день був сонячним. Я вже нічого не чекаю, але промінь сонця це подарунок. Ви не згодні?
Я б згодна, якби знала, що це мій останній рік, прошепотіла вона.
Тоді не відкладайте життя на потім. У мене було стільки «потом», що вистачило б на цілу долю. Але не спрацювало.
Марічка слухала і розуміла все її життя було для інших. Робота, яку вона ненавиділа, але трималася за неї заради стабільності. Чоловік, який став чужим ще десять років тому зради, холодність, байдужість. Донька, яка дзвонила лише за грошима або послугою. А для себе нічого. Ні пари взуття, ні відпочинку, навіть кави на веранді сама собі.
Вона все відкладала «на потім». І ось це «потім» могло так і не настати. Щось усередині переломилося. Вона повернулася додому і вперше за життя сказала «ні» усьому, одразу.
Наступного дня Марічка взяла відпустку, зняла всі заощадження і поїхала. Чоловік намагався зрозуміти, донька дзвонила з вимогами вона кожному спокійно відповідала: «Ні».
У заміському будинку подруги було тихо. Загорнувшись у плед, вона роздумувала: невже так усе й закінчиться? Вона не жила. Вона виживала. Для інших. А тепер буде для себе.
За тиждень Марічка полетіла до Одеси. Там, у кафе на узбережжі, вона зустріла Ярослава. Письменника. Розумного, лагідного. Вони говорили про книги, людей, сенс життя. Вперше за багато років вона сміялася щиро, не думаючи про те, що подумають інші.
Може, поживемо тут? запропонував він одного дня. Я можу писати будь-де. А ти будеш моєю музою. Я кохаю тебе, Марічко.
Вона кивнула. Чому б і ні? Часу залишилося так мало. Хай буде щастя навіть миттєве.
Минуло два місяці. Вона почувалася чудово. Сміялася, гуляла, варила каву зранку, вигадувала історії для сусідів по веранді. Донька спочатку скандалила, а потім відступила. Чоловік перерахував її частку. Все затихло.
Одного ранку задзвонив телефон.
Марічка Ковальчук? занепокоєно спитав голос. Пробачте, сталася помилка ті аналізи були не ваші. У вас все гаразд. Це просто перевтома.
Вона на мить замовкла, а потім розсміялася голосно, від душі.
Дякую, лікарю. Ви щойно повернули мені життя.
Вона глянула на сплячого Ярослава і пішла на кухню варити каву. Бо перед нею були вже не вісім місяців а ціле життя.
