Я знаю, що була жахливою матір’ю. Прийшла побачити сина — «У мене немає матері», — відповів він і пішов.
Коли Данилові виповнилося три роки, наше сімейне щастя розлетілося на дрібні шматочки — чоловік зібрав речі й пішов. Без пояснень, без жалю. Я залишилася самотою з дитиною, без підтримки, з порожнім гаманцем і гіркою обрадою в сердці. За кілька місяців я погодилася на пропозицію поїхати працювати за кордон — сподівалася вижити та забезпечити синові майбутнє.
Данька я залишила на мамині плечі. Саме вона водила його до садочка, вчила віршики, прасувала шкільну форму, коли він пішов у перший клас. Саме бабуся заспокоювала його вночі, коли він плакав від туги. А я… Я надсилала посилки, гроші, листи. Але приїжджала — рідко. Завжди щось заважало: робота, побут, нові стосунки.
Так, я закохалася. В іншому місті, в іншій країні, в іншого чоловіка. І в якийсь момент усвідомила — син вже не вписується в це нове життя. Я не хотіла це визнавати, але ж це була правда. Він став для мене чимось далеким, важким, нагадуванням про те, від чого я втекла.
Коли Данило закінчив школу, вступив до університету. Навчався блискуче. Влаштувався в міжнародну компанію й почав працювати у Німеччині. Літав по країнах, ріс як спеціаліст. Я пишалася ним, хоч і здалека.
Одного разу у Франції він зустрів дівчину на ім’я Соломія. Виявилося, що вона теж з України. Між ними спалахнуло почуття. Незабаром вони почали жити разом. А коли Соломія завагітніла, пара вирішила повернутися до Львова, одружилася й купила квартиру. Народився їхній син, Ярема. Данило мріяв про велику родину, але дружина думала інакше — їй хотілося ще пожити для себе.
Він частіше виїжджав у відрядження, але намагався компенсувати це грошима, подарунками, подорожами. Працював на знос, але був упевнений — робить все правильно.
Одного разу він повернувся додому раніше — затримався майже на два місяці. Соломії вдома не було. Ярема грався з нянею. Дівчина занервувала, сказала, що господиня пішла на фітнес. Щось у голосі видавало брехню. Поки Данило розкладав з чемодана подарунки, син радісно підбіг, схопив іграшку й вигукнув:
— У мене вже така є! Дядько Максим таку ж подарував!
Все стало зрозуміло. Соломія зізналася: у неї роман із Максимом уже більше року, і вона не збирається це приховувати. «Ти завжди десь літаєш, я просто втомилася бути самотою», — сказала вона.
Наступного дня Данило подбав на розлучення. «Я не забороняю тобі бачити сина. Але квартира моя. Знайди, де жити з коханцем», — сказав він спокійно, але твердо. Вона благала залишити житло — мовляв, дитині не буде де спати. Але він був непохитний.
Через два тижні вона стояла з сином біля дверей:
— Ми з Максимом їдемо. Нехай Ярема поки поживе з тобою. Коли влаштуємося, заберу його.
— Його не хоче бачити твій сожитель, так?
Вона мовчала.
Так почалося їхнє нове життя удвох. Данило кинув роботу, відкрив свою справу, щоб бути поруч із сином. Ярема сперту питав про маму, але згодом перестав. Соломія більше не дзвонила й не приїжджала. Данило не хотів більше одружуватися — зрада залишила в сердці опік назавжди.
Минали роки. Ярема виріс. Одного сірого вечора до їхнього під’їзду підійшла жінка. Постаріла, з винуватим поглядом.
— Я ледь знайштоВона простягла руки до сина, але він лише відвернувся, бо серце вже давно загоїло рани.
