“Я чоловік, а не шафа”
— Ти знов купив не той хліб. Я ж казала — без насіння, — Оксана поклала буханку на стіл, навіть не глянувши на Тараса.
— Був останній, — спокійно відповів він. — Чого ти кричиш? Нормальний хліб.
— У Данилка потім живіт болить. Тобі легко говорити, не ти йому вночі ліки даєш і сидиш з ним.
Тарас на секунду закрив очі й повільно видихнув. Відставив сумку з продуктами далі, до вікна, і сів на табуретку. Ніби намагався триматися подалі від родини. Хотів бути ближче, але не міг.
У двері подзвонила Соломія. Вона прийшла з гостинцями та посмішкою. Тут, у домі сестри, її переслідувало відчуття дня, що повторюється. Завжди клопоти, але родинні, теплі. Її тягнуло до цього тепла.
— Привіт, рідні. Ну як ви тут? Тиша та затишок?
— Якби. Та майже вільні. Зараз лише уроки, вечеря, ванна. Ще одяг на завтра погладити, — відповіла Оксана, розвантажуючи пакети. — Зранку на ногах, навіть не присіла.
— Коліна ще не скриплять? — усміхнулася Соломія, знімаючи куртку.
Тарас лише кивнув їй на знак вітання й пішов у спальню. Він давно не намагався втручатися у жіночі розмови.
— Все як завжди? — тихо запитала Соломія, дивлячись на сестру.
— У якому сенсі?
— Ну, ти знову тут сама. А Тарас у кімнаті, тихіший води.
Оксана махнула рукою, роздратовано закотивши очі.
— Не починай. У нас просто… поділ обов’язків. Я по домі та дітям, він працює. Як у всіх.
— Я не про це. Він уже півтори години як вдома. Ти хоча б раз за цей час із ним поговорила?
— Вибач, я не зобов’язана влаштовувати йому романтичні вечері щовечора. У нас діти.
Кухня була маленька. Вузький стіл, стільці з потертими подушками, облуплена дошка для нарізки. На стіні — розклад гуртків, виведений акуратним почерком сестри.
— Для тебе діти — це кінець особистого життя? — запитала Соломія.
Оксана знизала плечима.
— Я просто не хочу, щоб у них було… Ну, як у нас. Пам’ятаєш, як мама залишала нас вдома самих? І як батько пив, поки вона працювала? Мовчу про те, який безлад завжди був. У туалет було страшно зайти, доки я не почала прибирати.
— Пам’ятаю, — кивнула Соломія й зітхнула. — А ще пам’ятаю, як ми лежали на підлозі й дивилися мультики. Ти коли востаннє з малими щось разом дивилася?
Оксана соромливо відвела погляд. Відповідь була очевидна.
— Їм потрібна англійська, математика й басейн, а не мультики.
— А Тарасові теж нічого не потрібно?
Оксана кинула погляд у бік коридору, нахмурившись.
— Він дорослий. Витримає заради родини.
Соломія замовкла. Лише подивилася на сестру, у якої під очима — синці, а волосся зібране у недбалий пучок. Її руки нагадували вічний двигун: відкрити, закрити, помішати, прибрати.
— Ти його любиш? — раптом запитала Соломія.
— Ти з глузду з’їхала?! Звичайно, люблю! Просто зараз не до цього.
— Більше десяти років не до цього. Відколи народився Даник.
У кімнату увійшов Данилко. У піжамі, розкуйовджений, як горобчик.
— Мам, у Данила книжка порвалася. Він каже, що це я. Але я не чіпав!
— Зараз розберуся.
Оксана миттєво встала й пішла. Соломія залишилася сама на кухні, але ненадовго. Незабаром з’явився Тарас. Ніби чекав, поки дружина піде, щоб налить собі води.
— Втомився? — м’яко запитала Соломія.
— Та це дрібниці. Просто іноді здається, що якщо я зникну, вона й не помітить, — тихо пожалівся Тарас.
— Помітить. Але, можливо, надто пізно.
Він знизав плечима, зітхнув і відвернувся.
— Я люблю їх. Але я тут ніби зайвий. Як меблі. Гроші приніс — і вільний.
Соломія не знала, що відповісти, а Тарас не чекав відповіді. Він просто пішов назад у спальню.
Оксана так і не повернулася. Вона застрягла між порваною книжкою, запиленими підвіконнями та неакуратно складеною білизною.
Наступного ранку почалося не з кави, а з перепалки біля шафи. Оксана, як завжди, намагалася закутати всіх.
— Даник, надягни ту куртку, з капюшоном.
— Мам, мені в ній спекотно. Ми ж у ТЦ їдемо, там тепло.
— А поки по вулиці йтимеш? Хто потім тобі соплі витиратиме?
Данилко, молодший, вертівся біля дверей, натягуючи шкарпетки прямо на черевики, щоб «менше ковзалося». Оксана гаркнула, він здригнувся й почав перевзуватися. Тарас тим часом сидів у машині. Він кілька разів пропонував допомогу, але відповідь був незмінним: «Сама впораюсь, не заважай».
У машині він запитав:
— Слухай, а може, завтра кудись удвох? У кіно, у кафе. Пам’ятаєш, як раніше ходили?
— Завтра? А діти з ким будуть? — здивування в голосі Оксани змінилося на роздратування.Вони знову навчилися чути один одного, і цього разу — назавжди.
