Коли я приїхала до Києва, мені було двадцять сім. У Чернівцях лишилася мама, якій незабаром треба було робити операцію, та купа боргів за житло. Я пообіцяла собі: попрацюю півтора роки — і повернуся. На рідну землю. Додому.
Роботу знайшла швидко — через агентство мені запропонували доглядати за літньою жінкою. Господиня квартири, Оксана Богданівна, шукала когось, хто доглядатиме за її вісімдесятирічною матір’ю — Ганною Іванівною. Я погодилася. Хоч платили небагато, але стабільно.
Від першого дня стара зустріла мене з неприязню. «Звідки ви?» — спитала вона на порозі. Я відповіла. Вона скривилася: «Знову з західних країв. Спочатку румуни, тепер ви. Усе мені посилають відброди». Далі було лише гірше.
Щоранку починалися докори: кашу не так зварила, пилюгу погано витерла, двері грюкнула, навіть дихаю надто голосно. Чувала, як вона шепоче дочці по телефону: «Вона краде. Побачиш. Стежи за нею». Мені робилося млосно. Я мила їй ноги, допомагала вставати, купувала ліки, а натомість отримувала лише зневагу та холод.
Півроку я терпіла. Лише думка про маму в лікарні не давала мені втекти. Але одного разу стара звинуватила мене в крадіжці двох тисяч гривень. Перетрясли все — і знайшли гроші в її ж сумочці. Ні вибачень, ні каяття. Лише погорда в очах.
Я зібрала речі. Сказала, що йду. Вона стояла біло дверей зі скептичною усмішкою: «Ну, і йди. Все одно повернешся — твоя біда тебе знайде».
— Впораюся, — тихо відповіла я. — Навіть без вас.
І тоді — зовсім несподівано — в її голосі з’явилося щось дивне. Ні тіні злоби. Лише розгубленість:
— Ти… усе це витримувала заради матері?
Я завмерла. Потім кивнула. Розповіла все — і про операцію, і про борги. Вона слухала мовчки. А потім повільно підійшла, сіла поруч, взяла мене за руку — і… заплакала. Просто. Без слів. Сльози котилися по зморшкуватих щоках.
— Пробач… Я мстилася. Не тобі. Донці. Вона мене кинула. Я сподівалася, що якщо ти підеш — вона повернеться. А ти… Ти витримала все. За матір.
Відтоді все змінилося. Ми почали розмовляти по душі. Вона розповідала про життя, я — про своє. Вона навіть дала мені гроші, щоб я відвідала рідних. А коли я повернулася — зустріла мене на порозі з хусткою, яку зв’язала сама.
Через чотири місяці вона померла. Тихо, уві сні. Я голосила, як за рідною.
За тиждень до мене прийшла Оксана з адвокатом.
— Повинен повідомити про заповіт, — сказав чоловік. — Ганна Іванівна лишила вам… значні кошти.
Оксана зблідла:
— Вона збожеволіла! Що ти зробила з моєю матір’ю?! Підкупила?
Я мовчки подивилася на неї. А потім раптом підійшла — і обняла.
— Ось це я з нею і зробила. Просто обняла.
