Колись давно я, Марія Петрівна Ковальчук, провела два роки за кордоном у Берліні, працювала там і вчила мову. Повернувшись до Києва, дізналася, що мій син Сергій зазнав «сюрпризу». Моя донька Олена вийшла заміж за громадянина Польщі, Пєтра Ковальського, і я переїхала жити до їхнього будинку у передмісті, щоб доглядати онука Андрійка і вести домашню справу. Олена і Пєтр працювали в одній компанії, їхні зміни закінчилися ввечері, і я сподівалася, що так і буде. Але життя часто кидає кості по-іншому. Одного вечора вони сказали, що моя допомога більше не потрібна, і попросили звільнити кімнату. Через місяць я повернулася до власної оселі, а там мене вже не чекали.
Поки я жила у Олені, Сергій розірвав шлюб із першою дружиною, залишив її квартиру і сам вселився до мене. З ним приїхала ще й друга дружина, вагітна, на імя Зоряна, і він навіть не спитав дозволу. Що робити? Вигнати сина з його вагітною дружиною? Ні. А жити втроє, а згодом і вчетверо в однокімнатній квартирі, коли і у мене, і у Сергія на рахунках майже нічого, а оренда в Києві коштує тисячі гривень? Я зателефонувала Олені, пояснила ситуацію, сподіваючись, що вона зрозуміє і запросить мене назад. Та її відповідь була холодна у неї інший світогляд, інші погляди на родинні справи.
Повідка Сергія зрозуміла: він не чекав мого повернення. Тепер я сплю на дивані в кухні, вдень виходжу з дому, ходжу в магазин за найменшою ціну, завітаю до друзів. Сергій і Зоряна ладнають, сварок немає, а зятька мене ігнорує. Очевидно, вона не полюбляє мене в їхньому оселі. Я й не могла уявити, що в шістдесят літ стану зайвою, а хтось інший займе моє місце. Сергій думає лише про свою вагітну дружину, не замислюючись про проблему житла.
Я шукаю підробіток, хочу жити самостійно у власній квартирі. Бабуся і дідусь живуть у селі, далеко від міста. Чи варто сказати Зоряній, щоб вона переїхала до батьків? Чи знайде Сергій роботу у селі? Сумніваюсь. Не можу вирішити, що робити
