Здавалося, це було так давно, що тепер усе згадується ніби уві сні.
Марічка ледве дісталася квартири, хапаючись за холодні стіни підїзду в старій львівській «хрущовці». Голова паморочилась, а перед очима пливли темні кола. Вона судомно шукала ключі у сумці й силкувалася не думати про той жах, що тільки-но почула в кабінеті лікаря. Але як не думати?
Лікарка Іваненко, кладучи перед нею знімки МРТ, пояснювала спокійно, відсторонено:
Маріє Антонівно, справа серйозна. Аневризма. Стінка судини як павутинка, тонка й крихка. Уявіть повітряну кульку, яка от-от може луснути. Стрес, підвищення тиску… Операція потрібна терміново. Чекати на квоту це як грати у долю. Чи встигнете ніхто не відповість.
А якщо зробити за гроші? вирвалося в Марічки, руки холодні й липкі.
Лікарка назвала цифру. Для Марічки це прозвучало як вирок: стільки вона б не назбирала й за декілька життів. Батьків давно не було, робота бібліотекаркою на самий хліб, борги по комуналці Навіть якби продала нирку, й тієї суми не вистачило.
Чекайте на дзвінок щодо квоти, тихо додала Іваненко. І, Марічко, спокій. Повний спокій.
«Спокій?!» хотілося крикнути їй. Але вона лише кивнула й вийшла, спотикуючись від слабкості.
Обіпершись на двері батькової квартири, що дісталася їй у спадок від дядька Василя дивакуватого самітника, останнього з їхнього роду, вона намагалася зібратись із думками. Для багатьох це був би скарб антикваріату, а для неї суцільний головний біль. Три кімнати забиті мотлохом, жодної живої душі…
«Треба все перебрати, думала вона, займаючись у темному тісному коридорі. Продати стару шафу? Сервант? Може, на перший внесок у приватну клініку й набрала б кілька тисяч гривень»
Сама думка просто чекати й стати заручником своєї ж голови доводила до відчаю. Треба діяти, чимось відволіктись.
Марічка почала із старого письмового стола. Великий, дубовий, з шухлядами під завязку набитими паперами. Вона взяла поліетиленовий мішок і, не думаючи, стала згортати сміття: платіжки з кінця девяностих у мішок, рахунки за електроенергію туди ж, паспорти на побутову техніку, якої давно вже немає у сміття.
Трохи полегшало. В самому нижньому ящику Маріччина рука намацала щось тверде. Витягла потерту картонну папку, перевязану тьмяною стрічкою.
Цікавість перемогла байдужість вона розвязала її й побачила стос акуратно складених листів. Не в конвертах просто листи, чітким чоловічим почерком, знайомим рука дядька Василя.
Перший аркуш:
«Дорога Лесю!
Минуло вже три місяці, відколи ти поїхала. Я ніяк не можу звикнути. Сьогодні був в інституті усе нагадувало про тебе. Порожнеча. Я був упертим дурнем, не треба було тоді сваритись і відпускати тебе. Я не знаю, де ти тепер. Твоя сусідка сказала, що ви поїхали, та більше нічого. Я пишу в нікуди, але не можу інакше. Це єдине, що тримає мене.
Твій Василь».
У Марічки затепліло у грудях. Її вічно замкнений дядько раптом постав із цього рядка справжнім, з ніжністю й болем. Вона взяла другий лист. І третій. Усі датовані 1972 роком. Кожен розповідав про одне й те ж: перша зустріч, кохання, безглузда сварка (Василь відмовився просити благословення у батьків дівчини, злякався своєї відповідальності), відїзд Лесі з батьками у невідомість. Він не знав адреси, не міг ніде їх знайти, лише писав листи у порожнечу; присягався кохати її вічно…
«Лесю, я шукатиму тебе. Якщо не знайду любитиму все одно лише тебе, поки сам живий».
І, схоже, дотримав слова: дожив до старості самотнім старим.
Сльози покотилися по щоках Марічки. Їй стало так боляче за цього чоловіка, аж зародилася шалена ідея. А що, як Леся жива? Може, ще вдасться донести їй те кохання, яке й досі горить у цих листах
У листі знаходить підказку: «Памятаєш, як ми гуляли у парку біля Палацу піонерів? Ти завжди сміялася з камяних левів біля твого дому на проспекті Свободи».
Проспект Свободи. Львівський Палац піонерів. Марічка почала шукати старі фото житлових будинків Львова, видавалося, що ось він, той самий дім із левами Однак їй потрібно було імя.
У спальні вночі серед батькового мотлоху знайшовся фотоальбом у шкіряній палітурці. Молодий Василь, білявий, із щирим поглядом, а поряд дівчина із двома темними косами та глибокими очима. На звороті одного зі знімків: «Група Е-2, Політех, 1971. Леся Г., Василь, Сергій».
«Леся Г.» лише одна літера від прізвища!
І почалося справжнє розслідування. Через випускників політеху, архіви, форуми, групи городян пише «Леся», «Г», роки народження 1950-1952, Львів І ось, на одному з львівських форумів, згадка: «Моя мама, Леся Геннадіївна Гайда (у дівоцтві Грабович), закінчувала вечірній факультет у 1973-му»
Грабович Леся Грабович. Політех. Прізвище чоловіка Гайда.
Марічка знаходить у місцевій газеті публікацію до 8 Березня, фотографія ветеранів праці вітають у містечку Сонячне, серед них Л.Г. Гайда. Сива, строга, та добрі, глибокі очі. Марічка звіряє з фото з альбому так, це вона.
В адміністрації Сонячного уточнює адресу, представившись соцпрацівницею. Їй охоче називають вулицю і дім.
Вона збирає папку з листами, бере трохи води і їде на автостанцію. Дорога тягнеться вічністю, думки скачуть: а раптом Лесю це розлютить? А може, вона й справді не хоче згадувати минуле?
Сонячне зустріло тишею й ароматом яблуневого цвіту. Дім із зеленим парканом і трояндами під вікнами. Марічка затремтіла, коли натиснула дзвінок.
Відчинила та сама Леся Геннадіївна в житті старша й тендітніша, ніж на фото. Очі уважні, суворі.
Так? спокійно питає.
Доброго дня. Леся Геннадіївна? Я Марія, племінниця Василя Романюка
Леся блідне, її пальці вчепились за ручку хвіртки.
Василя?.. ледве чутно прошепотіла вона.
Василя Антоновича. Він він нещодавно помер.
Леся мовчки запрошує до хати.
Щойно Марічка присіла, як білява жінка, не зводячи очей із вікна, промовила:
А я я все чекала, інколи в газетах шукала некролог… Чи живий ще мій Василь
Леся Геннадіївна, Марічка простягає їй папку з листами, він ніколи вас не забував.
Руки старенької тремтять, коли вона виймає перший лист і починає читати. Сльози тихо течуть їй по щоках.
Дурний, впертий хлопець прошепотіла вона. Навіщо мучити себе стільки років?
Він вас кохав, прошепотіла Марічка.
Я знаю, підняла очі Леся. Дізналася про це пятнадцять літ тому, коли зустріла однокурсницю. Та сказала, що він сам, ні з ким так і не зійшовся Я не наважилась повернутись. Мені було соромно. Я злякалася.
Чого саме?
Я поїхала тоді, бо подумала: він не любить, не хоче брати відповідальність, а у мене Леся замовкла, затискуючи листа, виявилось, я була вагітна, Марічко
У кімнаті повисла кришталева тиша.
Що?.. зрештою прошепотіла Марічка.
На другому місяці. Я боялася сказати. Після сварки здалося злякається й утече. І пішла сама. Народила сина Вийшла потім заміж, чоловік прийняв нас із сином. Дав йому своє прізвище. Але для Сашка я завжди казала, що біологічний батько його Василь.
Марічка слухала, ледве розуміючи хід подій: у неї є брат.
А де зараз Олександр?
Він лікар, з тугою й гордістю посміхнулась Леся. Судинний хірург. Має власну клініку у Львові – «Мед-Арт». Можливо, чула?
Раптом Леся підозріло глянула на Марічку.
Дитя, а що ти така бліда? Ти хвора?
Від цього турботливого «дитя» у Марічки затремтіли губи й вона вилила усе: про страшний діагноз, про суму, яку ніколи не збере, про квоту, про відчай
Леся слухала мовчки, а потім рішуче підійшла до телефону й набрала номер.
Сашуню? Приїдь, будь ласочка. Є справжнє чудо. Треба поговорити з сестрою
Познайомилися за півтори години. В дверях зявився високий, суворий чоловік із ясними сірими очима й сивиною у волоссі.
Мамо, що сталось? його голос був спокійний, однак стурбований.
Сашо, це Марічка. Леся подивилась обох. Вона двоюрідна сестра, дочка рідного брата твого батька.
Олександр поглянув на Марічку на її бліде обличчя та листи на столі, і зрозумів усе без слів.
Мій батько Василь Романюк повільно промовив він.
Так видихнула Марічка.
Вона простягла фотоальбом, і Олександр довго мовчки гортав сторінки.
Він усе життя був сам? запитав зрештою.
Так ледь чутно.
Погляд став уважний, напружений.
Мама сказала, що ти нездужаєш.
Марічка мовчки дістала документи. Олександр довго вивчав їх із серйозністю професіонала.
Ти потребуєш термінової операції. Чекати смертельно небезпечно.
Я знаю але грошей не маю
Олександр раптом усміхнувся теплою, надійною усмішкою.
Марічко, в мене є клініка, все необхідне і для себе, і для сімї. А тепер і ти моя родина. Завтра о девятій ранку чекаю тебе на прийомі. З тебе лише бажання одужати. З мене все інше.
Сльози полилися в Марічки знову тепер ті, в яких таяла стара самотність.
Леся ніжно обійняла її за плечі.
Все, дитинко, далі все буде добре. Я тебе догляну, Сашко зцілить
Звісно, мамо, сказав Олександр.
І коли Марічка дивилася на них на суворого брата й мяку матір із руками, повними спокою, всередині у ній прокидалася абсолютно нова, незвідана впевненість: вона вже не одна. Усміхаючись крізь сльози, вона нарешті повірила попереду в неї ще ціле життя.
