Я вигукнула крізь вікно: Мамо, чого ти так рано? Застудишся ж! Вона обернулася, помахала лопатою в повітрі, ніби віталася: Для вас, лінивців, стараюся! А вже наступного дня мами не стало.
Досі не можу спокійно проходити повз наш двір… Кожного разу, коли погляд впирається у ту стежку, щось стискається всередині, ніби хтось тримає серце в кулаці. То я зробила ту світлину другого січня…
Просто йшла повз, помітила сліди на снігу і зупинилася. Не розуміючи навіщо, сфотографувала їх. А тепер це фото єдине, що залишилося від тих днів…
Новий рік ми зустрічали, як завжди, всією родиною. Мама з самого ранку тридцять першого вже була на ногах. Я прокинулася від запаху смажених котлет та її голосу на кухні:
Доню, прокидайся! Допоможеш мені салати доробити? А то батько твій знову всі інгредієнти поїсть, доки не бачимо!
Я спустилася ще у піжамі, волосся винувато скуйовджене. Мама стояла коло плити у старому фартусі з абрикосами я той фартух подарувала їй ще у школі. Вона усміхалася, щоки були румяні від тепла духовки.
Мамо, дай хоча б кави попити спершу, занила я.
Каву потім! Спершу олів’є! сміючись, подала мені миску з печеними овочами. Нарізай дрібно, як я люблю. Не як минулого разу такими велетенськими кубами.
Ми різали овочі, говорили про все на світі. Мама згадувала, як у її дитинстві відзначали Новий рік без тих заокеанських салатів, лише шуба з оселедцем та мандарини, які дідусь приносив із заводу.
Потім зайшов батько з ялинкою такою великою, аж до стелі.
Жінки, зустрічайте красуню! гордо вигукнув він з дверей.
Ой, тату, ти цілий ліс спалив? засміялася я.
Мама вийшла, оглянула ялинку й зітхнула:
Гарна, звісно, але куди ми її подінемо? Минулого разу хоч менша була…
Та все ж допомагала наряджати. Ми із сестрою Дзвінкою чіпляли гірлянди, а мама винесла з шафи старі іграшки ті, що ще з мого дитинства. Памятаю, як вона взяла скляного янголятка і тихо сказала:
Оцього я тобі на перший Новий рік купувала. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Не памятала, але кивнула і вона так світилася від щастя.
Брат Максим повернувся під вечір галасливо, із пакунками, з подарунками, з пляшками.
Мамо, цього року справжнє шампанське привіз! Не те, що кислятина торік.
Ой, сину, аби тільки не перепилися всі, мама засміялася й обійняла його.
Опівночі ми всі вийшли на двір. Тато з братом запускали феєрверки, Дзвінка пищала від щастя, мама стояла зі мною, міцно тримаючи за плече.
Дивись, доню, яка краса, шепотіла вона. Життя в нас яке хороше
Я обійняла у відповідь.
У нас найкраще, мамо.
Ми пили шампанське з пляшки по колу, сміялися, як феєрверк полетів у бік сусідської стодоли. Мама, трохи вже напідпитку, танцювала під “У лісі-лісі темному ёлочка росла” у валянках, а тато підняв її на руки, й ми всі сміялися до сліз.
Першого січня валялися цілий день. Мама знову варила тепер уже вареники і холодець.
Мамо, годі вже! Ми і так, як кульки! просила я.
Тож свята тиждень ще святкують, відмахувалась вона.
Друге січня, як завжди, вона підвелася рано. Я почула, як гримнула хвіртка, визирнула у вікно а вона у дворі, з лопатою, розчищає доріжку. Старий пуховик і хустка на голові, все як завжди.
Вона дбайливо робила вузьку рівну стежку від хвіртки до порогу. Скидала сніг під саму стіну будинку як завжди любила.
Я крикнула:
Мамо, навіщо так рано? Застудишся!
Вона обернулася, лопатою помахала:
Інакше ви, ледацюги, по снігах до весни блукатимете! Іди вже, чайник став!
Я усміхнулася й побігла на кухню. Мама повернулася через півгодини щоки на морозі зовсім червоні, очі лисніють.
Все, тепер лад, сіла з горнятком кави. Добре вийшло, правда?
Дуже гарно, мамо. Дякую.
То був останній раз, коли я чула її голос життєрадісним.
Третього січня вона прокинулася зранку, тихенько сказала:
Дівчатка, щось у мене в грудях болить Не сильно, але якось не добре
Я стривожилася:
Мамо, треба в швидку дзвонити!
Та куди там, доню. Просто втомилася. Стільки всього наготувала, набігалася. Полежу мине.
Вона лягла на диван, а ми з Дзвінкою сіли поруч. Тато поїхав до аптеки. Вона жартувала:
Не дивіться так трагічно. Я ще вас переживу
А потім раптом зблідла, схопилася за серце.
Ой недобре мені Дуже погано…
Ми викликали швидку. Я тримала її за руку, шепотіла:
Мамуся, тримайся, зараз приїдуть, все буде добре
Вона ледве чутно:
Доню я вас так люблю Не хочу прощатися
Лікарі прибули швидко, але вже нічого не могли зробити. Великий інфаркт. За хвилини все сталося.
Я сиділа на підлозі в передпокої та плакала у голос. Не вірила ще вчора танцювала під салюти, а сьогодні
Я ледве піднялася, вийшла на двір. Сніг майже не йшов. Побачила її сліди ті самі маленькі, рівненькі доріжки від хвіртки до порогу й назад. Такі, як вона завжди залишала.
Дивилася на них довго-довго. І питала у Бога: як так може бути, що ще вчора людина ходила тут, сліди лишала, а тепер її немає? Сліди є, а людини нема!
Мені вчувалося чи й справді, що вона тоді, другого січня, востаннє вийшла щоб для нас залишити чисту стежку. Щоб ми могли нею ходити без неї.
Я не стала замітати ті сліди. Всіх попросила залишити нехай лежать, доки сніг сам їх не розмаже.
Це останнє, що мама зробила для нас. Навіть коли її вже не було, про нас дбала.
Через тиждень насипало стільки снігу
Я бережу ту світлину з останніми маминими слідами.
І щороку третього січня відкриваю її, а потім дивлюся на порожню стежку під вікном. Так боляче розуміти й знати: десь під тим снігом ті останні мамині сліди.
Тими слідами я все йду за нею і заразКілька років потому я знову повернулася додому на свята. Двір був закутаний у снігову ковдру такий самий яскраво-білий, як тоді. Я несміливо ступила на стежку, де колись мама малювала своїм життям дорогу для нас. Зі звички обійшла те місце, де були її останні сліди. І раптом вперше за весь цей час я не заплакала. Десь у грудях раптом зявилася лагідна теплота.
Я зрозуміла: маминих слідів у снігу вже давно немає, але найважливіше залишилося ось тут, у мені, в нашому домі, у всіх, для кого вона прокладала стежки крізь хуртовини, труднощі і життя. Вона і зараз тут: у запаху кави, у дзвінкому голосі сестри, у татусевих жартівливих докорах, у сміху мого сина, який цього року вперше бігав подвірям, лишаючи свої маленькі сліди поряд із тими невидимими, маминими.
Я ступила на новий сніг і раптом відчула мамина тепла рука ніби торкнулася плеча. І щойно я зробила перший крок, нитка смутку розплелася у щось світле й вдячне. Бо ці стежки ми тепер прокладаємо далі самі, не забуваючи: вона завжди йтиме з нами поруч, навіть коли сніг зітре її сліди.
