Я НАГАДАЮ ТОБІ
Оксано Павлівно, тут завиток не виходить сумно прошепотів другокласник Тимко, ткнувши пензликом у впертий, загнутий не в той бік, зелений листочок намальованої ним квітки.
А ти, любий, легше пензликом води Ось так веди ним, наче пірїною по долоньці. От бачиш! Молодець! Не завиток, а диво! лагідно усміхнулася літня вчителька. Для кого ти таку красу малював?
Для мами! сонячно всміхнувся переможець неслухняного листочка. У неї сьогодні День народження! А це подарунок від мене! у голосі Тимка відчувалася неабияка гордість після вчительського схвалення.
Ох, щаслива твоя мама, Тимцю. Почекай хвильку, не закривай альбом. Дай фарбі підсохнути, щоб нічого не розмазати. А як додому прийдеш, тоді обережно вирвеш листок. Побачиш, мамі твоя робота дуже сподобається!
Вчителька кинула останній погляд на темну, схилену над альбомом маківку й, посміхаючись своїм думкам, повернулася до столу.
Оце так подарунок для мами! Давно вона не бачила таких гарних робіт. Тимко, безперечно, має талант до малювання. Треба б зателефонувати його мамі запропонувати записати Тимка в художню школу. Такий дар не можна марнувати.
І заодно спитати колишню ученицю, чи сподобався їй подарунок? Оксані Павлівні й самій важко було відірвати око від квітів, намальованих на аркуші. Було таке відчуття, ніби ті квіти ось-ось зашелестять справжніми листочками-кучерями.
Ох, Тимко у маму вдався! Явно у маму! Колись і Лідія в його віці дивовижно малювала
*****
Оксано Павлівно, це Лідія, мама Тимка Сидоренка, пролунав того вечора телефонний дзвінок, Телефоную, щоб сказати: Тимко завтра не прийде, суворо прохрипів у слухавці голос молодої жінки.
Вітаю, Лідіє! Сталося щось? занепокоїлася Оксана Павлівна.
Ще й як сталося! Весь День народження мені той проказник зіпсував! вибухнув голос, А тепер лежить із температурою, швидка тільки-но поїхала.
Почекай, Лідо, як це з температурою? Він же здоровий зі школи йшов, тобі подарунок ніс
Ви про ті плями? роздратовано перебила Лідія.
Які плями, Лідо! Він для тебе такі квіти намалював! Я сама дзвонити хотіла, у художню школу записати рекомендувати
Я не знаю, що там було за квіти, а от на кудлатий клубок я точно не розраховувала!
Клубок? До чого тут це? зовсім розгубилася Оксана Павлівна. Слухаючи плутані пояснення нервової матері, вона все більше хмурнішала. Лідо, ти не проти, якщо я заскочу до вас на хвильку? Я ж поруч живу
За кілька хвилин, отримавши згоду колишньої учениці, а нині вже матері свого учня, Оксана Павлівна прихопила зі скриньки старий альбом із пожовклими фотографіями і памятними дитячими малюнками свого першого класу такого далекого тепер і вийшла з підїзду.
На світлій кухні, куди Лідія провела гостью, панував безлад. Зібравши брудний посуд у мийку й прибравши недоїдений торт, мама Тимка почала розповідати:
Як він прийшов додому із запізненням, а з його рюкзака з курткою струмком текла брудна вода
Як з-за пазухи витягнув цуценя весь мокрий, смердить болотою! Поліз за ним у калюжу, куди його кинули хлопчаки Про зіпсовані підручники й про плями в альбомі, на які без сліз не глянеш. Про температуру, що за годину злетіла до майже тридцяти девяти
Про те, як гості пішли, навіть торта не скуштувавши, і про лікаря зі “швидкої”, що сварив її, мовляв, недогледіла за дитиною.
Отож і віднесла я те цуценя назад, на ту саму смітник, поки Тимко спав. А альбом он на батареї сохне. Там не те що квітів від води взагалі нічого не лишилося! зітхнула Лідія.
Не помічала мати Тимка, як з кожним словом Оксана Павлівна все більше хмурніла. І коли дійшла мова до долі цуценяти, серце вчительки каменем стало. Вона погладила рукою зіпсований альбом і лагідно, але твердо заговорила
І про зелені завитки, і про ожилі квіти І про дбайливість дитини, і про мужність, не притаманну такому віку. І про сердечко, що не стерпло чужої жорстокості, і про тих хуліганів, що жбурнули малого у холодну рідину.
А потім підвела Лідію до вікна:
Онде та калюжа, показала, У неї не те, що цуценя, Тимко міг потонути. Але ж думав він про інше про квіти на аркуші, на які дихати боявся, лише б не зіпсувати свій подарунок.
Може, ти забула, Лідо, як у девяностих сиділа заплакана на шкільній лавці, притискаючи до себе брудного кошеня, відібраного у хлопчаків?
Як ми всім класом гладили те кошеня й чекали на твою маму Як не хотіла додому йти, сварила батьків, коли клубок блошастий вигнали за двері Добре, хоч схаменулися вчасно!
Я тобі нагадаю! І Тишку твого, якого не хотіла віддавати! І лопоухого Барсика, що до інституту з тобою крокував, і грака з поламаним крилом, про якого ти турбувалася у шкільному живому куточку
Оксана Павлівна витягла з пожовклого альбому велику фотографію, де тендітна дівчинка у білій фартушині тримала пухнастого котика, усміхаючись однокласникам, і спокійним, але твердим голосом додала:
Я тобі доброту нагадаю, яка в твоєму серці попри все розросталася різнобарвям
За фотографією впав на стіл дитячий малюнок: маленька дівчинка тримає кудлатого кошеня й міцно стискає мамину долоню
Якби моя воля, вже строго сказала Оксана Павлівна, я б того цуцика разом із Тимком обіймала б! А ті плями в рамку помістила! Бо нема для матері кращого подарунка, ніж виростити дитину Людиною!
І не бачила вже стара вчителька, як з її словами Лідія міняється, як все частіше вона зиркає на двері кімнати Тимка й стискає руками злощасний альбом
Оксано Павлівно! Ви, будь ласка, пригляньте за Тимком, хвильку лише! Я швидко!
Під пильним поглядом учительки Лідія хутко накинула пальто і, не замислюючись, побігла до смітника. І, хоч ноги мокрі й холодні, шукала, вилазила під коробки, розбирала пакетики І весь час крізь сльози озиралася до вікон: Чи пробачить?
*****
Тимцю, це хто в тебе у квіти ніс зарив? Хіба не твій друг Дикунько?
Саме він, Оксано Павлівно! Схожий?
Ще й як схожий! Он і плямка біла зірочкою на лапці! Як згадаю, як із твоєю мамою лапи тій бідолагі мили, добродушно розсміялася вчителька.
А я йому тепер щодня лапи мию! з гордістю повідомив Тимко. Мама каже: завів друга дбай! Вона навіть спеціальну миску купила.
Гарна в тебе мама, ніжно усміхнулася вчителька. Мабуть, знову їй малюєш подарунок?
Ага! Хочу у рамку вставити. А то у неї на стіні досі ті плями в рамці, дивиться на них і посміхається чомусь. Невже плямам можна усміхатися, Оксано Павлівно?
Плямам? хмикнула вона. А може, й можна, якщо вони від щирого серця! Краще ти скажи як твої справи в художній школі? Вдається?
Ще й як! Скоро мамин портрет намалюю. Вона радітиме! А поки що ось Тимко витягнув з рюкзака складений удвоє аркуш. Це вам від мами, вона теж у мене малює.
Оксана Павлівна розгорнула малюнок і легенько стисла хлопчикове плече.
На білому папері серед яскравих фарб щасливо й променисто усміхався Тимко, поклавши руку на голову чорнявого, з обожнюванням глядівшого на нього собаки.
Праворуч стояла маленька світловолоса дівчинка в шкільній формі, ніжно притискаючи кошеня
А в лівому кутку, за вчительським столом, серед підручників, зі світлою усмішкою й безмежною мудрістю в очах, на них дивилася вона Оксана Павлівна.
І в кожному штриху того малюнка, у кожному мазку пензля вчителька відчула безмежну, затаєну материнську гордість.
Оксана Павлівна змахнула сльозу й раптом посміхнулася у куточку аркуша, поміж різнобарвя та тонких зелених завитків, виведене простим словом: «Памятаю»На мить у класі запанувала тиша, наповнена теплою радістю, мов тихий весняний ранок після довгої зими. Оксана Павлівна знову перевела погляд на дітей на Тимка, на його друга Дикунька, на кожну щиру усмішку біля парти. І зрозуміла: саме ці моменти, ці радісні “плями” на сторінках життя й лишаються найціннішими подарунками.
А знаєте що? раптом вигукнула вчителька, Давайте протягом року малювати всі наші найкращі добрі справи! Потім зробимо велику шкільну виставку щасливих плям і усмішок!
Діти загули, в очах заблищали вогники натхнення. Тимко з гордістю глянув на свого Дикунька, Лідія крізь вікно, там, де нового друга гріла сонячна латка старої калюжі. А Оксана Павлівна подумала: хай би минали роки, відлітали вітри дитинства, але ці уроки доброти, ці сліди маленьких сердець так само проростатимуть новими барвами.
Бо насправді пам’ятають люди не кольори плям і не чіткі риси малюнків а тепло долоні, щиру посмішку, лагідне слово, і те, як хтось одного разу нагадав їм: бути Людиною це найбільше мистецтво.
