Коли свекруха, Марія Іванівна, вийшла з кухні на хвилинку, мій свекор, Тарас Петрович, різко обернувся до мене й наказав: “Оленко, йди підігрій мені ту курку, а то вже зовсім холодна!” Я завмерла, не вірячи власним вухам. Невже я тепер офіційно покоївка? Якщо вам треба, ідіть і самі грійте, хотілося вигукнути, але замість цього, пестячи кота, який терся об мої ноги, відповіла: “Тарасе Петровичу, я не прислуга, підігрійте самі”. Він подивився на мене, ніби я бунтівниця, а в мені все закипіло. Це було не просто про курку — це був кордон, який я не збираюся переступати.
Ми з Андрієм, моїм чоловіком, живемо окремо, але щонеділі їздимо до його батьків на вечерю. Марія Іванівна готує так, що аж слинки течуть, і я завжди радо їду — побалакати, скуштувати її легендарних вареників, послухати історій. Тарас Петрович зазвичай мовчазний, сидить на чолі столу, ніби гетьман, і більше бурчить, ніж говорить. Я звикла, що він любить покомандувати: то “подай сіль”, то “прибери тарілки”. Але я не звертала уваги — вік, звички, що з нього взяти. Але цього разу він перейшов усі межі.
Того вечора ми сиділи за столом, їли смажену курку з гарніром. Марія Іванівна, як завжди, метушилася, підкладала нам додатки, а я допомагала прибирати. Коли вона вийшла у двір за узваром, Тарас Петрович вирішив, що настав його час. Я сиділа, гладила їхнього кота Барсика, який муркотів у мене на колінах, і раптом цей наказ: “Підігрій курку!” Я спочатку подумала, що не почула. Він дивився на мене так, ніби я мусила схопитися й бігти до мікрохвильовки. А я, до речі, після роботи, втомлена, у своїй вихідній сукні, приїхала в гості, а не найматися кухарочкою.
Моя відповідь його явно вразила. Він насупився, пробурмотів щось на кшталт: “Оце молодь пішла, поваги нема”. Поваги? А де повага до мене? Я не проти допомогти, але це був не прохання, а наказ, ніби я тут на побігушках. Марія Іванівна повернулася, відчула напругу й запитала: “Що трапилося?” Я хотіла розповісти, але Тарас Петрович перебив: “Та нічого, Оленка просто не хоче старому допомогти”. Допомогти? Невже підігріти курку — це подвиг? Я ледве стрималася, щоб не спалахнути, і лише сказала: “Маріє Іванівно, я завжди допомагаю, але я не покоївка”.
По дорозі додому я розповіла Андрію. Він, як завжди, спробував згладити: “Олю, тато не зі зла, він просто звик, що мама все робить. Не беріть до серця”. Не беріть? Легко йому казати, він же не отримує накази! Я вЯ зрозуміла, що іноді треба поставити чіткі межі, навіть якщо це викличе невдоволення — бо тільки з повагою до себе можна отримати повагу від інших.
