Я ж нікого не кликала до себе в гості! голос невістки урвався. Я вас не запрошувала!
Марко стоїть на кухні та старанно збиває соус для макаронів. В одній руці він тримає вінчик, в іншій розгорнуту кулінарну книжку, а його обличчя відбиває зосередженість.
Запах часнику, томатів і базиліку розливається по квартирі, змішуючись із ледь вловимим ароматом воскових свічок, які Олеся поставила по всій вітальні.
Здається, в мене щось виходить, повертається він до дружини, що нарізає сир до салату. Принаймні, не згорнувся.
Олеся з усмішкою дивиться на чоловіка. Її темне волосся зібране в недбалий вузол, а великі карі очі лагідно блищать у світлі кухонної лампи.
Ти в мене найталановитіший, Олеся підходить і обіймає його за талію. Пахне, як у тій маленькій тратторії у Львові.
От до цього і прагнемо. Уяви собі: тиша, легка музика, вечеря при свічках… Жодних дзвінків, жодних гостей. Лише ми двоє.
Цю ідею відзначити день народження наодинці вони обговорювали разом. Після вічного гармидеру з візитами родичів їм конче потрібний був вечір лише для себе.
Олеся завчасно купила улюблене закарпатське вино, а Марко відпросився раніше з роботи, щоб самостійно приготувати вечерю.
Завершивши на кухні, вони переносили наїдки до вітальні, а Олеся поставила тиху музику.
З днем народження, кохана, Марко підняв келих. Хай цей рік принесе тобі тільки радість і спокій.
Дякую, мій хороший, Олеся перезвонилась із ним келихами.
Сухе біле вино освіжає, наповнюючи дім затишком. Олеся заплющує очі та ловить цю мить, про яку мріяла не один тиждень.
І саме в цю благословенну секунду різко дзвонить домофон при вході. Марко морщить лоба.
Хто міг би тут бути? Ми ж нікого не чекали.
Олеся знизує плечима, а по спині вже пробігає холодок передчуття. Марко підходить до панелі.
Алло? питає він у трубку.
У відповідь на весь коридор звучить веселий, добре знайомий голос.
Марченко, це ми! Відчиняй, прийшли привітати і гостинцями пригостити!
Обличчя Марка витягується. Він майже злякано дивиться на Олесю.
Мамо? тихо шепоче. Що ти тут робиш?
Як це що! Прийшла невістку любу з святом привітати! Відчиняй, бо тут на вітрі продуває!
Марко машинально тисне кнопку домофона. В оселі зависає атмосфера тривоги.
Це ж твоя мама? Зараз? тихо питає Олеся.
Вибач, я не знав… Вона казала, що просто подзвонить…
Не встигли отямитися у двері голосно стукають, настирливо, як до себе додому.
Марко важко зітхає і відчиняє. На порозі стоїть Світлана Петрівна, його мати. Невисока, повненька жінка з яскравою помадою й короткою стрижкою.
Вона замотана у вовняну хустку з мальованим візерунком і тримає в руках величезний пластиковий контейнер.
Нарешті відкрили! А то тут мерзнули, як собачата бездомні! без жодних церемоній проходить у коридор, одразу знімаючи пальто.
За нею ще гурт людей. У квартиру заходять кілька родичів: дядько Микола, брат Світлани Петрівни кремезний дядько у спортивних штанах із ящиком соку, його дружина, тітка Люба, худорлява метка пані з велетенським тортом у коробці, яку тримає, мов щит, та їхня двадцятирічна донька Ірка, що тут же уткнулась у телефон, і ще двоє маленьких дітей, які з вереском мчать далі в дім.
Мамо, що це таке? нарешті наважується запитати Марко.
Та що тут такого? Ми ж рідня! Вирішили зробити Олесі сюрприз! Для тебе, дорога! Світлана Петрівна простягає контейнер невістці. Тримай, холодець домашній. Марко його обожнює.
Олеся машинально бере ємність.
Дякую, Світлано Петрівно… Але ми… Ми не чекали гостей…
Ну, які ми гості! Ми ж свої! весело усміхається свекруха, вже прямує у вітальню. Ого, яка романтика! Свічки!
Тітка Люба своєю чергою вже ставить торт на стіл, відсуваючи для цього вазу з квітами й келихи.
Олесю, з іменинами тебе! Це я сама пекла, торт «Прага», за давнім маминим рецептом. Обов’язково скуштуй!
Діти бігають по кімнаті, граються наввипередки. Один мало не збиває підлогову вазу, Олеся кинувся підхопити.
Серце калатає. Марко намагається взяти себе в руки і хоч якось контролювати ситуацію.
Гаразд, вже як тут Прошу, проходьте. Олесю, може, на кухні накриємо?
Світлана Петрівна вже командує по-іншому:
Нащо на кухні, тут же зручно! Миколо, посунь столик, Любо, принеси тарілки. Іро, годі в телефоні, іди допомагати!
Ірка, майже не відриваючись від гаджета, повільно плентається на кухню. Атмосфера запланованого романтичного вечора розсипалася.
Через десять хвилин стіл заставлений наїдками: холодець, оселедець під шубою, олівє, мариновані білі гриби й торт «Прага».
Ну що, імениннице, розказуй, як життя? Світлана Петрівна сідає на диван, суворо дивиться на Олесю. На тій самій роботі ще? А начальник, сподіваюся, не докучає?
Все добре, дякую, тихо відповідає Олеся, накручує виделку в салаті.
А наша Ірка ніяк місця не знайде: вчилася-вчилася, а тепер вдома сидить. Може, приглянеш їй щось у своїй фірмі? Дівка здібна, чесно!
Олеся мовчки киває, всередині все стискається від образи. Марко поряд, згорблений.
Він підтримує розмову з дядьком Миколою про футбол, але видно, наскільки йому важко й прикро.
Чоловік часто кидає на Олесю винуваті погляди але допомогти нічим не може. Діти, наївшись солодкого, знову зчиняють гвалт.
Менший, Юрчик, знаходить на полиці колекцію кришталевих фігурок, які Олеся збирала багато років.
Мамо, он які красені! гукає він.
Обережно, Юрчику! Вони ж крихкі! схоплюється Олеся, але запізно.
Хлопчина тягне фігурку лебедя. Чути різкий дзвін кришталь розлітається на дрібних друзки.
Стає тихо. Навіть музика давно замовкла, тільки шипіння свічок лишилося.
Ой, лишенько! вигукує тітка Люба. Юрчику, ну що ж ти! Я ж казала, не чіпай!
Та не переймайся, відмахується Світлана Петрівна. Шкло як шкло, викинемо і все. То ж дитина, він не спеціально.
Олеся повільно зводить на неї погляд.
Це був подарунок від моєї бабусі, чітко і тихо каже. А її вже немає серед живих.
Ну що ж, царство їй небесне, але важливі живі, не зупиняється свекруха. Якщо чекаєш гостей, треба ховати коштовності.
Це остання крапля. Олеся різко встає, стілець гуркотить по підлозі.
Але я гостей не кликала! нарешті рветься її голос. Я жодного з вас не запрошувала! Ми з Марком хотіли провести цей вечір удвох! Це мій день народження, а не родинний зїзд!
У вітальні мертва тиша. Діти навіть затихли, відчувши напругу.
Дядько Микола дивиться у тарілку, тітка Люба роззявила рота. Світлана Петрівна почервоніла.
Ось як! її голос став холодним. Прийшли з привітаннями, з подарунками, стіл накрили, а ми й не в гості! Що, до рідного сина прийти не можу?
Мамо, досить! устає Марко. Терпець уривається. Олеся права. Ми хотіли побути вдвох. Ти не мала права просто отак вдертися без попередження і привезти всю родину.
Вдертися?! зойкає Світлана Петрівна. Я до сина в дім? То я для тебе вже ніхто?! Тільки невістка зявилась, а матері немає місця?
Справа не в Олесі. Справа в повазі до наших планів і особистого простору!
Починається гучна, порожня сварка. Світлана сипле докорами, Марко намагається втрутитися, родина дивиться в стіну.
Олеся більше не витримує, розвертається й йде з кімнати.
Крики досі доносяться заглушено крізь стіни.
Вона не знає, скільки минуло десять хвилин, двадцять. Галас нарешті вщухає, настає незручна тиша.
Чути кроки, приглушені голоси, звук зачинених вхідних дверей.
До спальні заходить Марко. Він виглядає виснаженим.
Вони пішли, каже він тихо. Олесю, вибач, треба було просто вимкнути домофон…
Але ти цього не зробив, голос у неї тихий та порожній. Ти повинен був їх зупинити!
Це ж моя мама… Вона хотіла як краще.
Для себе? Щоб показати свою турботу і хазяйновитість? Вона зіпсувала нам увесь вечір, Марко!
А що мав зробити вигнати? Вона б підняла ще більший скандал…
А зараз не скандал? Вона завжди вирішує за нас. Що їсти, куди їхати, як жити! І ти їй піддакуєш…
Олеся підходить до вікна. Внизу на паркінгу бачить, як постаті Світлани Петрівни й родичів сідають у машину.
Криза наче минула, але Олеся знає це просто пауза.
Я не знаю, як далі, Марко, шепоче вона. Я не хочу жити в страху, що у будь-яку мить твоя мама з пирогами й порадами буде у нашій хаті.
Я поговорю з нею. Серйозно поговорю. Поясню, що так більше не можна…
Ти вже з десяток разів пояснював. Нічого не змінюється.
Ідилічний вечір, який вони планували, так і не настав.
Вибач, знову каже Марко. З днем народження, люба…
Олеся закриває очі. Їй тридцять три. А відчуває себе старою, мовби шістдесят.
Може, ще посидимо, відсвяткуємо? Їжі ще вистачає.
Не маю вже настрію, сухо каже Олеся. Я дуже втомлена, піду спати.
Вона виходить у ванну хоче змити з себе цей вечір і заснути, щоб швидше настав новий день, де не буде навязливої свекрухи та всюдисущої родини.
Світлана Петрівна після сварки щиро ображається на сина й невістку. Вона так і не зрозуміла, чим зіпсувала їм той вечір.
