Я ніколи не стану тобі мамою і не зможу тебе полюбити, але про тебе я подбаю. Не ображайся, бо з нами все одно буде краще, ніж у дитбудинку.
Сьогодні був день важкий, як тягар на серці. Іван ховав сестру. Безталанну, безладну, але кровну. Пять років не бачились, а раптом така біда.
Оксана, як могла, була поруч, брала на себе турботи, щоб чоловік міг пережити втрату.
Але після похорону повстало не менш важливе питання. У покійної Ірини, Іванової сестри, залишився малий син. Всі родичі, що того дня зібрались попрощатися з Іриною, майже одразу передали тягар відповідальності на плечі молодшого брата Іри.
Хто, якщо не рідний дядько, подбає про кровного племінника? Всі погодились, інше навіть не обговорювалось так є правильно.
Оксана усе розуміла і не була зовсім проти, але в її серці було але. Вона ніколи не мріяла про дітей. Ні своїх, ні чужих.
Це було її рішення. Вона чесно сказала про це Іванові ще до весілля, а він поставився байдуже: ну кому це цікавило у двадцять з хвостиком? Ні то ні, будемо жити для себе, домовилися тоді, десять років тому.
Ось і опинилась перед вибором, коли треба прийняти до хати чужу дитину. Відмовити не могла, бо Іван ніколи не дозволить, аби племінника забрали до дитбудинку, та й сама Оксана не насмілилась би таке хоч обговорити.
Вона знала: не полюбить цього хлопця і матірю йому не стане. Племінник був не по роках розумний, тому Оксана вирішила сказати йому всю правду.
Тарасе, ти де би хотів жити? Тут із нами чи у дитбудинку?
Я хочу вдома, сам.
Але вдома тобі не дадуть жити, тобі всього сім років. Вибирай.
У дядька Івана.
Гаразд, поїдеш з нами, але хочу тобі сказати одне. Я не зможу бути тобі мамою і не зможу тебе полюбити, проте дбатиму про тебе. І ти не повинен ображатись, бо з нами тобі і так буде краще, ніж у дитбудинку.
По тому, як подолали всі формальності, нарешті повернулися додому.
Оксана подумала, що після тієї розмови вона вже не мусить робити вигляд турботливої тітки просто залишиться сама собою. Нагодувати, допомогти з уроками, попрати це нескладно. А от віддати теплоту душі це означає перейти межу, на яку вона не готова.
Та Тарас тепер постійно памятав, що він нелюбимий, і щоб його не відправили у дитбудинок, мусить поводитись чемно.
Зараз вони вдома. Для Тараса вирішили облаштувати найменшу кімнату, але перед тим все треба було переробити під хлопця.
Вибір шпалер, меблів, деталей те, в чому Оксана мала смак і завзяття. Вона вклала всю енергію і не шкодувала гривень, бо просто не любила дітей, але не була скупою кімната вийшла світла і гостинна.
Тарас був у захваті! Жаль, що мама не бачить його новий куточок. Ех, якби ще Оксана могла його полюбити Вона добра, лагідна просто дітей не любить.
Тарас часто над цим задумувався перед сном.
Хлопчик умів радіти всьому: цирк, дикий сад, парк атракціонів вираз захоплення в нього був такий щирий, що Оксана сама почала отримувати задоволення від прогулянок. Їй подобалося дивувати і спостерігати Тарасову реакцію.
У серпні планували з чоловіком летіти на море, а Тараса на десять днів мала забрати їхня троюрідна сестра.
Та напередодні Оксана усе переінакшила. Їй закортіло, щоб хлопчик побачив море. Іван трохи здивувався таким змінам, та всередині був щасливий, бо привязався до хлопця душею.
А Тарас майже був щасливий. Як би ще його любили! Ну і добре зате побачить море!
Відпочинок удался: тепле Чорне море, стиглі кавуни, настрій чудовий. Та всі гарні дні закінчуються повернулися до буднів.
Пішли робота, дім, школа. Та щось змінилося ніби зявилося відчуття руху, якесь невловиме передчуття радості.
І диво сталося. З того моря Оксана привезла нове життя. Таке, від чого вони роками уміло ухилялися.
Оксана розгубилась. Сказати чоловікові чи вирішити все самотужки? Після появи Тараса вона вже не була певна, що Іван і далі переконаний у своєму виборі він обожнював хлопця, разом ходили на футбол.
Ні, одного подвигу досить, на другий не готова. Прийняла рішення сама.
Оксана сиділа в клініці, коли подзвонили зі школи: Тараса забрала швидка з підозрою на апендицит. Роздуми довелося відкласти.
Вона влетіла у лікарню, побачила блідого, змерзлого хлопця на кушетці. Тарас, побачивши Оксану, розплакався.
Оксано, будь ласка, не йди, я боюся. Побудь мені мамою, хоч сьогодні. Лише цей вечір, і більше не буду просити
Малий стис її руку так, що серце стислося. Він плакав довго і гірко, як тільки у день похорону.
Оксана пригорнула його долоню до щоки.
Терпи, моє сонечко. Зараз прийде лікар, все буде добре. Я поруч, я з тобою.
Боже, як же вона його любила в цей момент! Цей хлопчик найцінніше у її житті.
Чайлдфрі? Яка дурість Сьогодні вона розкаже Івану про майбутню дитину. Так вирішила саме тоді, коли Тарас від жаху ще міцніше стис її руку.
Минуло десять років
У Оксани сьогодні майже ювілей їй сорок пять. Будуть гості, вітання, а поки, з горнятком кави, нахлинули спогади.
Як швидко все промайнуло Юність, молодість в минулому. Оксана стала жінкою, щасливою дружиною і мамою двох дітей. Тарасу майже вісімнадцять, а Софійці десять. І вона ні про що не шкодує.
Хоч Є одна річ, яку хотіла б змінити ті слова про нелюбов. Як би хотілося, аби Тарас їх не памятав, аби забув назавжди, не згадував.
Від того дня в лікарні вона намагалася якомога частіше говорити хлопцеві про свою любов. А чи памятає Тарас перші її слова Вона так і не наважилась запитати.
