— Я півроку збирала на цей ремонт, вибирала кожен рулон, а ви прийшли й обдерли шпалери, бо вам, бачте, колір здався жалобним?! Геть з моєї квартири негайно, поки я вас зі сходів не спустила! — голос Соломії зірвався на оглушливий, пронизливий крик, який луною відскочив від понівечених стін її колись ідеальної вітальні.
Вона стояла на порозі кімнати, намертво вчепившись зблідлими від напруги пальцями в ручку дорожньої сумки. Всього кілька годин тому вони з Тарасом виїхали із заміського пансіонату, плануючи провести спокійний недільний вечір у своїй ідеально чистій, що пахла свіжістю й дорогим інтер’єрним парфумом квартирі. Соломія піднялася на поверх трохи раніше за чоловіка, поки той паркував машину у дворі, передчуваючи, як заварить каву й сяде на новий диван. Тепер перед її очима розкинулося справжнє поле бою. Ексклюзивні італійські шпалери глибокого матового графітового кольору, які вона замовляла напряму з фабрики й чекала довгих три місяці, висіли вздовж стін рваними, жалюгідними клаптями. Подекуди покриття було здерте з такою люттю, що оголилася сіра бетонна основа, а на ідеально вирівняній дороговартісній шпаклівці залишилися глибокі, потворні борозни від металевого інструменту.
— Не кричи на мене, Соломіє. Ти господиня, а ведешся як базарна торгівка, — Уляна Степанівна анітрохи не зніяковіла. Вона навіть не здригнулася від крику невістки, лише зневажливо підтисла губи, перетворивши їх на тонку жорстку лінію. — Я зайшла сюди й обімліла: як ви тут взагалі жили? Темінь навколо, мов у склепі в небіжчика. У мого сина робота важка, він додому приходити повинен, щоб око раділо, а не в депресію впадати. Я вирішила сюрприз зробити, поки вас нема. Знайшла в себе на лоджії чудову емаль, якість на віки. Бачиш, як одразу просторо стало? Наче сонечко в кімнату заглянуло.
Свекруха стояла в самому центрі приміщення, вбрана у вицвілий ситцевий фартух у безглуздий бордовий квіточок, одягнений поверх її вихідної блузки. У правій руці вона стискала старий малярський валик, з якого на дорогий ламінат під світлий дуб великими краплями ліниво стікала густа бежева рідина. На стіні позаду неї, просто поверх залишків графітового флізеліну, красувалася величезна, нерівномірно зафарбована пляма. Дешева глянцева масляна фарба лягла мерзенними горбами, стікаючи липкими патьоками на нові білі плінтуси. У повітрі стояв такий задушливий, токсичний запах їдкого розчинника й старої масляної фарби, що в Соломії миттю почало ломити скроні, а до горла підкотився ком фізичної нудоти.
— Сюрприз? — Соломія зробила один механічний крок уперед. Під підошвою її кросівка огидно зачвакала калюжа розлитої фарби. — Ви скористалися запасними ключами, які ми вам залишили винятково на випадок комунальної аварії, щоб пробратися сюди й влаштувати цей вандалізм? Ви розумієте, що знищили матеріал на сотні тисяч гривень? І це без урахування роботи кваліфікованих майстрів, яких ми чекали в черзі півроку!
— Які сотні тисяч, ти в своєму розумі? — свекруха зверхньо фиркнула й демонстративно змахнула валиком по повітрю, відправляючи розсип дрібних бежевих бризок просто на підлокітник нового дивана зі світлої екошкіри. — За цей чорний папір? Вас просто розвели в магазині для дурнів, всучили неліквід. Люди століттями у світлих кімнатах жили, і всі нормальними виростали. А ти тут катакомби влаштувала. Скажи спасибі, що я спину свою хвору гнула, шпалери ці ваші похмурі віддирала. Вони, до речі, ледь трималися, халтура суцільна. Я тут уже чотири години корячуся в поті чола, щоб вам нормальний вигляд зробити.
Соломія перевела скляний погляд у куток вітальні. Там громіздилися чорні будівельні мішки, з яких стирчали зім’яті, безжально понівечені шматки її мрії. Поруч валялося старе оцинковане відро з брудною мильною водою, в якому плавала сіра підлогова ганчірка. Поруч лежав широкий металевий шпатель із налиплими шматками шпалер. Масштаб руйнувань вражав своєю маніакальною цілеспрямованістю. Це був не спонтанний порив примхливої жінки. Свекруха методично, метр за метром, знищувала чужу працю. Вона цілеспрямовано розмочувала стіни водою, з остервенінням шкребла їх металом, здирала покриття, щоб потім замазати утворені прогалини цією гидкою глянцевою субстанцією. Кожен її рух валиком був просякнутий агресивним самоствердженням і відвертою зневагою до невістки.
— Ви віддирали їх шпателем, — Соломія витягла руку, вказуючи на стіну, відчуваючи, як усередині закипає чиста, концентрована ненависть, яка випалює всі інші емоції. — Ви пробили шар фінішної штукатурки до самого бетону. Ви залили нову дорогу підлогу емаллю, яку жоден розчинник тепер не візьме без сліду. Ви зіпсували диван. Ви не затишок створювали. Ви прийшли сюди цілеспрямовано гадити, Уляно Степанівно. Ви скоїли злочин у моєму домі.
— Я прийшла виправляти твої дизайнерські витребеньки! — Уляна Степанівна вперла вільну руку в бік, приймаючи позу абсолютної переваги й нахабно дивлячись невістці просто в очі. — Твій смак — це потворство чистої води. Тарас просто надто м’яка людина, він із тобою зв’язуватися не хоче, терпить твої замашки стиліста. А я мати, у мене є повне право наводити лад у житті моєї дитини. Я сьогодні цю стіну дофарбую, а завтра за другу візьмуся. І ти мені не вказівка в квартирі мого сина.
Заява про «квартиру сина» стала детонатором. Соломія виразно згадала, як вона брала безкінечні додаткові зміни в клініці, як вони з чоловіком жорстко економили на всьому, відмовляли собі у відпустках і походах до ресторанів, щоб швидше закрити іпотеку за цю двокімнатну квартиру, оформлену в рівних частках. Вона згадала кожну безсонну ніч, проведену за вибором фактури стін, щоб вони ідеально поглинали світло й підкреслювали графічність меблів. І тепер перед нею стояла жінка, яка не вклала в цей дім жодної копійки, жодної краплі своєї праці, і з нахабною, непробивною самовдоволеністю заявляла свої права на чужу власність, розмахуючи забрудненим малярським інструментом. Градус напруги в повітрі сягнув такого рівня, що, здавалося, ось-ось почнуть лопатися шибки. Суперечка переростала в повномасштабну війну на знищення.
— У квартирі вашого сина? — Соломія вимовила це тихо, але з такою крижаною інтонацією, що, здавалося, температура в задушливій, просякнутій розчинником кімнаті впала на кілька градусів. — Ви зараз серйозно намагаєтеся переконати мене, що маєте право знищувати моє майно тільки тому, що народили одного з власників цієї житлоплощі?
Уляна Степанівна, замість того щоб зупинитися, з викликом вмочила валик у іржаву бляшанку. Густа, жовтувато-бежева рідина, що нагадувала прокисле згущене молоко, чвакнула, поглинаючи ворсисту насадку. Свекруха з силою провела інструментом по ребристому краю піддона, струшуючи надлишки просто на підлогу, де вже розпливалася масляниста пляма, що назавжди в’їдалася в структуру дорогого ламінату.
— Не мудруй мені тут, — кинула вона, не обертаючись, і з розмаху приліпила валик до стіни, перекреслюючи залишки благородного графіту жирною, лискучою смугою. — Майно… Слово яке вигадала. Це не майно, а блаж. Я, між іншим, про психіку Тараса дбаю. Ти подивися, що ти накоїла! Стіни чорні, плінтуси білі — це ж труна, натуральна труна з музикою! Як тут жити? Як дітей ростити? Дитина в такій обстановці заїкою виросте або маніяком. А бежевий — це класика, це тепло, це домашній затишок. Я ось зараз закатаю все, штори повішу з рюшами, які я з дачі привезла, і буде як у людей. Світло, ошатно.
Соломія дивилася на це дійство, і в неї темніло в очах. Вона фізично відчувала, як усередині неї рветься тонка струна самовладання. Справа була навіть не в грошах, хоча сума збитків уже зараз, за найскромнішими підрахунками, перевалила за півмільйона гривень. Справа була в тому садистському задоволенні, з яким ця жінка знищувала їхній світ. Соломія згадала, як вони з Тарасом сперечалися над відтінками, як прикладали викраси до меблів, як мріяли про вечори з вином у цій стильній, приглушеній атмосфері лофту. І тепер ця атмосфера була зґвалтована банкою простроченої підлогової фарби, знайденої на смітнику або в гаражі.
— Ви хоч розумієте, що ця ваша «емаль» сохне три доби і смердить так, що тут перебувати не можна без респіратора? — голос Соломії тремтів від стриманого шалі. — Ви отруїли повітря в квартирі. Меблі, текстиль, одяг у шафах — усе це просякне цим запахом. Ви не просто стіни зіпсували, ви зробили квартиру непридатною для життя!
— Ой, ніженька яка знайшлася! — Уляна Степанівна зневажливо фиркнула, продовжуючи розмазувати фарбу хаотичними рухами, залишаючи прогалини й жирні напливи. — Ми все життя фарбою фарбували, і нічого, ніхто не помер. Кватирку відчиниш — вивітриться. Зате миється добре. Ганчірочкою протерла — і чистота. А ці твої шпалери паперові — пилозбірники. Трохи зачепиш — пляма. Я ось ковтнула нігтем, а вони рихлі, як туалетний папір. Тьху, гидота! І за це ви гроші платили? Тебе обдурили, милочка, а ти й вуха розвісила.
Соломія підійшла ближче до стіни, намагаючись не наступати в калюжі фарби, і побачила те, що раніше приховували клапті шпалер. Штукатурка була не просто обдерта — вона була подряпана чимось гострим, наче звіриними кігтями. Свекруха не намагалася зняти покриття акуратно. Вона рвала його з м’ясом, залишаючи глибокі борозни на ідеально виведеній поверхні. Це була не спроба ремонту. Це була страта. Страта ненависного їй смаку невістки, страта її вибору, страта її присутності в житті сина.
— Це італійський текстильний флізелін, — повільно, карбуючи кожне слово, вимовила Соломія. — Рулон коштує двадцять дві тисячі гривень. Тут було дванадцять рулонів. Плюс підготовка стін під фарбування, яку ви знищили своїм шпателем. Плюс робота майстрів. Плюс новий ламінат, який ви залили маслом. Ви зараз стоїте посеред збитків, які дорівнюють вартості вашої дачі, Уляно Степанівно. І ви будете за це платити. Я не знаю як, але ви повернете кожну копійку.
Свекруха різко зупинилася. Валик завмер на стіні. Вона повільно повернулася, і на її обличчі, вкритому дрібними крапельками поту й плямами фарби, відбилася суміш щирого подиву й злоби.
— Ти з глузду з’їхала? — просичала вона, звузивши очі. — З матері гроші вимагати? За те, що я порядок навела? Та ти в ноги мені кланятися повинна! Я свої руки не жаліла, манікюр зіпсувала, щоб вам допомогти. А ти мені рахунками тичеш? Меркантильна дрянь. Я завжди знала, що тобі від Тараса тільки гроші потрібні були. Ось вона, твоя сутність, і вилізла. Через якісь ганчірки на стінах готова матір рідну в боргову яму загнати.
— Ви мені не мати, — відрізала Соломія. — Ви вандал, який увірвався в чужий дім. Ви знищили працю десятків людей. Ви зіпсували те, до чого не мали жодного стосунку. Подивіться на диван! Подивіться на нього!
Соломія ткнула пальцем у бік дорогого кутового дивана. На світлій оббивці, яку вони так берегли, тепер красувалася розсип дрібних жовтих бризок. Свекруха махала валиком так активно, що забризкала все в радіусі двох метрів.
— Подушечку пошиєш, прикриєш, — відмахнулася Уляна Степанівна, повертаючись до свого заняття. — Не велика втрата. Зате стіни тепер людські. А то заходиш — і вити хочеться. Я ось дивлюся й думаю: може, вам і кухню перефарбувати? Там теж якийсь сірий морок, як в операційній. У мене ще півбанки зеленої фарби є, веселенької такої, трав’яної.
У Соломії перехопило подих. Вона уявила свою кухню — матові фасади, кам’яну стільницю, вбудовану техніку — і цю жінку з банкою отруйно-зеленої фарби. Це було вже за межею добра і зла. Це скидалося на вторгнення варварів у Рим. Свекруха не просто не розуміла, що творить, — вона насолоджувалася своєю безкарністю, прикриваючись святим статусом «мами» й «помічниці».
— Якщо ви зараз же не покладете валик, я… — Соломія задихнулася від безсилля, не знаходячи слів. Вона розуміла, що фізично не зможе виштовхати цю важку, сильну жінку, яка увійшла в раж руйнування.
— Що ти? — Уляна Степанівна повернулася до неї всім корпусом, уперши руки в боки, і валик загрозливо хитнувся в її руці. — Удариш мене? Давай. Бий стару жінку. Тарас прийде, я йому покажу синці. Подивимося, кого він обере: дружину-істеричку, яка на людей кидається через шпалери, чи матір, яка хотіла затишку. Ти, Соломіє, зла. Порожня всередині, як твої стіни сірі. Ні тепла в тобі, ні поваги. Я ось фарбую й відчуваю, як злість із кутів виходить. Це я твою ауру чорну зафарбовую.
Соломія дивилася на це тріумфальне обличчя, спотворене гримасою праведного гніву, і розуміла: діалог неможливий. Перед нею стояла людина, яка живе у своїй власній, спотвореній реальності, де бежева масляна фарба поверх дизайнерських шпалер — це благо, а знищення чужого майна — акт материнської любові. У цій реальності Соломія була ворогом, загарбником, якого треба викурити, витравити, замазати дешевою емаллю.
Раптом вхідні двері грюкнули. Звук був важким, упевненим. Соломія здригнулася.
— Тарасе? — крикнула вона, не зводячи очей зі свекрухи, яка при звуці дверей миттю змінилася на обличчі.
Уляна Степанівна тут же згорбилася, зображаючи неймовірну втому. Вона картинно приклала руку до попереку, і на її обличчі замість агресії з’явився вираз мученицької доброчесності.
— Ох, синок прийшов… — заверещала вона, навмисне голосно, щоб її було чути в коридорі. — А я тут, Тарасику, сюрприз вам готую, стараюся, сил не жалію… А Соломія кричить, лається, мало не вдарила мене…
Соломія завмерла. Вона розуміла, що зараз станеться. Свекруха почне свій спектакль, тиснутиме на жалість, виставлятиме себе жертвою. І Тарас, який завжди намагався згладити кути, опиниться в епіцентрі цього божевілля. Але цього разу Соломія не збиралася мовчати. Цього разу компромісів не буде. Вона подивилася на понівечену стіну, на якій бежева фарба повільно сповзала вниз, утворюючи потворні патьоки, схожі на гнійні рани, і зрозуміла: це кінець. Або він викине її звідси, або їхньому шлюбу настане кінець прямо тут, серед запаху розчинника й руїн їхньої нездійсненої мрії.
— Якого біса тут відбувається й звідки цей нестерпний запах у всьому під’їзді? — голос Тараса відволік жінок від їхнього жорсткого протистояння. Він ступив у вітальню просто в вуличних черевиках, на ходу стягуючи легку куртку, але так і завмер із нею в руках, скам’янівши від відкритої перед ним картини повного руйнування.
Повітря в кімнаті було просякнуте токсичними випарами дешевого розчинника й старої масляної емалі настільки сильно, що миттю починало різати очі. Тарас переводив приголомшений погляд із дружини, яка застигла в позі абсолютної, незламної люті, на матір, вбрану в безглуздий бордовий фартух поверх вихідної блузки. У руці Уляна Степанівна міцно стискала малярський валик, з якого на дорогий ламінат продовжувала капати густа жовтувато-бежева рідина. Потім його погляд перемістився на стіну. Ту саму стіну, яку вони з Соломією ретельно готували, виводили за рівнем і обклеювали італійським флізеліном кольору глибокого графіту. Тепер вона нагадувала оббіловану тушу. Шпалери висіли жалюгідними клаптями, оголюючи подерту металевим інструментом штукатурку й сірий бетон. Поверх цього варварського великоліпія кривими, жирними смугами було намазано лискучу фарбу.
— А ми тут ремонт до розуму доводимо! — Уляна Степанівна миттю змінила агресивний тон на солодко-доброзичливий, виставивши вперед забруднений інструмент, наче почесний кубок. — Я вирішила вам світлу вітальню зробити. А то живеш у цьому чорному барлозі, світла білого не бачиш. Приходиш після змін утомлений, а тут стіни чорні, тиснуть з усіх боків. Ось, знайшла на лоджії чудову фарбу, зараз все закатаю рівненько, буде свіжо й радісно. А Соломія лається, кричить на мене. Уявляєш, накинулася на старого чоловіка через якийсь папір на стінах! Я для вас стараюся, спину гну, а вона мене з дому жене.
Тарас зробив повільний крок уперед. Під підошвою його черевика волого хлюпнула калюжа розлитої емалі. Він підійшов ближче до стіни, ігноруючи те, що остаточно псує своє взуття. Провів рукою по обдертій поверхні. Під пальцями кришилася понівечена шпаклівка, шматки якої осипалися на підлогу, змішуючись із брудною водою й фарбою. Він згадав, як вони з Соломією вечорами після роботи самі ґрунтували цю стіну, як раділи кожному рівному сантиметру. І ось тепер вся ця величезна праця була перетворена на огидну, брудну пародію на ремонт. Він подивився на сміттєві мішки в кутку, з яких стирчали зім’яті шматки їхнього ексклюзивного покриття, потім перевів погляд на новий диван зі світлої екошкіри, спинка якого була щедро всіяна дрібними жовтими бризками.
— Вона бреше, Тарасе, — рівним, металевим голосом вимовила Соломія, не зводячи жорсткого погляду зі свекрухи. — Шпалери були приклеєні намертво. Вона навмисно розмочувала їх водою з відра й з остервенінням здирала широким металевим шпателем, пробиваючи шар фінішної шпаклівки до самої основи. Подивися на ці глибокі борозни. Вона залила нашу нову підлогу агресивною масляною емаллю, яка вже в’їлася в стики ламінату. Подивися на зіпсований диван. Вона відкрила квартиру твоїми запасними ключами, поки ми їздили за місто, і влаштувала тут повномасштабний погром. Сума збитків колосальна. Вона свідомо й методично знищила все, у що ми вкладали гроші останні півроку.
— Та які це гроші, Тарасе?! — верескнула Уляна Степанівна, відчуваючи, що син не поспішає радіти її сюрпризу, і миттю переходячи в агресивний наступ. — Тебе ця дівка обвела навколо пальця, змусила купити цей похмурий жах за божевільні суми! Вас просто обдурили в магазині! Вони ж легко відходили, халтура суцільна. Я вам добре діло роблю, зчищаю цей бруд. Бежевий колір завжди в моді, він заспокоює нервову систему. Я тут чотири години без відпочинку корячуся, віддирала цей кошмар, дихала пилюкою, щоб тобі комфортно було відпочивати у своїй квартирі! А вона мене злодійкою виставляє! Я маю повне право приходити до рідного сина. Ти тут прописаний, це твоя житлоплоща! Я не дозволю їй вказувати мені, що робити в твоєму домі!
Тарас стояв мовчки, перетравлюючи почуте. Він дивився на почервоніле від натуги й злоби обличчя матері й уперше в житті бачив її абсолютно чітко, без звичної пелени синівської прив’язаності. Ілюзії руйнувалися з оглушливим тріском. Він бачив не турботливу жінку, яка бажає добра своїй дитині. Перед ним стояв агресивний, жорстокий чоловік, який учинив акт вандалізму з чистої, незамутненої заздрості й бажання довести свою беззаперечну владу. Бежева фарба не була спробою створити затишок. Це була зброя, обрана спеціально для того, щоб максимально принизити Соломію, розтоптати її смак, знищити її працю й заявити свої територіальні претензії на їхній спільний простір. Уляна Степанівна витратила години важкої фізичної праці не задля допомоги, а задля руйнування.
— Ключі давав я, — карбуючи кожне слово, вимовив Тарас. Його голос звучав глухо, але в ньому проступала така крижана твердість, що свекруха мимоволі зробила крок назад, ледь не спіткнувшись об відро з брудною водою. — Я дав їх винятково на випадок непередбачених обставин. На випадок прориву труби або пожежі. Я не давав тобі дозволу приходити сюди з відром, шпателем і смердючою фарбою, щоб крушити наш дім.
— Крушити?! — Уляна Степанівна обурено сплеснула вільною рукою, розбризкуючи фарбу з валика на всі боки. — Я наводжу тут порядок! Твоя дружина перетворила квартиру на похмуру печеру! Ти зовсім під її впливом осліп і перестав мізкувати! Я рятую тебе від цього мороку! Цей чорний колір тисне на психіку, від нього люди хворіти починають! Бежевий колір…
— Замовкни, — різко обірвав її Тарас. Жодного крику, жодних зайвих емоцій — тільки жорсткий, безкомпромісний наказ, від якого Уляна Степанівна миттю осіклася й закрила рота. — Просто закрий рота й подивися навколо. Подивися, у що ти перетворила нашу вітальню. Ми з Соломією вибирали ці шпалери разом. Мені подобається цей колір. Мені подобається цей дизайн. Ми вклали сюди свої зароблені гроші й свій час. А ти притягла сюди банку найдешевшої, отруйної рідини й вилила її на наші старання. З чистої злоби. З нав’язливого бажання довести, що ти тут господиня й можеш безкарно знищувати чуже майно.
— Ах ось як! Я, значить, із злоби все це робила! — обличчя свекрухи пішло потворними червоними плямами, вона стиснула держак валика двома руками, наче готуючись до фізичної атаки на зіпсовану стіну. — Я фарбу цю на собі перла через усе місто в автобусі, щоб вам допомогти, а ви мене ображаєте! Та ви просто невдячні егоїсти! Жодної поваги до старших! Я все одно все це дофарбую, я не залишу стіну в такому вигляді! Ви потім ще спасибі скажете, коли зрозумієте, як світло й просторо тут стало! Я цю стіну закінчу просто зараз, і ніхто мені не вказівка!
Вона зробила різкий, агресивний випад у бік зіпсованої поверхні, маючи намір із розмаху провести валиком чергову жирну смугу поверх залишків графітового флізеліну, але Тарас виявився швидшим. Він ступив напереріз, зовсім не зважаючи на чвакаючу під вуличними черевиками густу фарбу, і жорстко перехопив її зап’ястя. Його пальці зімкнулися на руці матері з такою непожитною силою, що вона коротко скрикнула від несподіванки й фізичного болю. Валик вислизнув з її ослаблих пальців і з глухим, чвакаючим стуком упав на зіпсований ламінат, розбризкуючи навколо себе залишки бежевої емалі. Градус скандалу сягнув свого абсолютного апогею, перейшовши в стадію відкритого, безповоротного зіткнення. Повітря в отруєній парами розчинника кімнаті стало настільки щільним і важким, що його, здавалося, можна було різати ножем. Назад шляху вже не було.
— Відпусти руку, Тарасе, ти мені боляче робиш! Зовсім з глузду з’їхав через цю свою мегеру? — Уляна Степанівна спробувала вирватися, але пальці сина тримали її зап’ястя мертвою хваткою, не дозволяючи більше торкнутися зіпсованої стіни. — Ти на матір руку підіймаєш? Через що? Через цю мазню чорну, яку я прибрати хотіла? Та ти мені спасибі скажеш, коли в нормальній, світлій кімнаті прокинєшся!
Тарас повільно розтиснув пальці, і рука матері безсило повисла. Він дивився на неї так, наче бачив перед собою зовсім незнайому, небезпечну людину. У його погляді не було ані краплі жалю, тільки холодне, викристалізоване усвідомлення того, що сталося. На підлозі, просто біля його ніг, розтікалася жирна калюжа бежевої фарби, в яку впав валик. Вона повільно вбиралася в стики ламінату, безповоротно деформуючи дороге дерево.
— Ти не приберешся звідси, мамо, поки не віддаси мені ключі. Просто зараз. Діставай їх із сумки й клади на цей зіпсований підвіконня, — голос Тараса був лякаюче спокійним. У ньому не було ні дрижаки, ні сумнівів. Це був голос людини, яка щойно відрізала шматок свого життя, що став гангренозним.
— Які ключі? Ти що, рідну матір з дому женеш? — Уляна Степанівна спробувала зобразити обурення, але під крижаним поглядом сина її впевненість почала давати тріщини. Вона поправила свій заляпаний фарбою фартух і зробила крок назад, подалі від Тараса й ближче до виходу. — Я тут господиня не менше за цю твою… Я тебе ростила, я маю право прийти й навести лад, якщо ти сам не справляєшся! Ти подивися на неї, стоїть, помовчує, радіє, що ми сваримося! Це вона тебе проти мене налаштувала, вона тобі в голову вбила, що цей склеп — краса!
— Ти знищила результат піврічної роботи. Ти увійшла в нашу квартиру без запрошення й влаштувала тут погром, — Тарас зробив крок до неї, змушуючи її відступати далі в коридор. — Ти зіпсувала матеріали, меблі, підлогу. Ти отруїла повітря цією хімією. І ти ще смієш говорити про якесь право? Твоє єдине право зараз — це вийти геть і більше ніколи не переступати цей поріг. Ключі. На стіл. Живо.
Уляна Степанівна залізла в кишеню фартуха й із силою швиргонула зв’язку на тумбу в передпокої. Ключі з дзвоном вдарилися об поверхню, залишивши на ній глибоку подряпину. Її обличчя спотворилося від безсилої злоби, маска «турботливої матері» остаточно сповзла, оголюючи справжню натуру — владну, егоїстичну й абсолютно нещадну до чужих почуттів.
— Подавися ти своїми ключами! — виплюнула вона, знімаючи брудний фартух і шпурляючи його просто на підлогу, в купу будівельного сміття. — Живіть у своїй могилі, раз вам так подобається! Будете задихатися в цій чорноті, згадаєте ще матір, та пізно буде. Ані краплі вдячності за все, що я для вас зробила. Прийшла, спину гнула, фарбу найкращу принесла… Та щоб ви провалилися зі своїм ремонтом!
Соломія весь цей час стояла біля вікна, схрестивши руки на грудях. Вона не промовила жодного слова з моменту приходу Тараса. Їй не потрібно було нічого говорити — дії чоловіка говорили самі за себе. Вона бачила, як він методично вичавлює матір з їхнього простору, як він фізично закриває собою понівечену кімнату.
— Це ще не все, — Тарас загородив матері шлях до вхідних дверей, коли та вже потяглася до ручки. — Ти зараз підеш, але завтра я надішлю тобі кошторис. Кожна зіпсована смуга шпалер, кожен сантиметр зіпсованої штукатурки, ламінат, який доведеться перекладати у всій вітальні, хімчистка дивана й клінінг. Ти повернеш усе до останньої копійки. Мені байдуже, де ти візьмеш ці гроші — знімеш з ощадкнижки або продаси свої дачні будівлі. Але ти оплатиш цей «сюрприз» у повному обсязі.
— Ти з глузду з’їхав? — Уляна Степанівна навіть задихнулася від такої нахабності. — З матері гроші вимагати? Та я в суд на тебе подам! Я всім розкажу, якого сина виростила! Ти копійки від мене не отримаєш, іч чого захотів! За допомогу ще й платити?
— Ти не допомагала. Ти скоїла акт вандалізму, — Тарас відчинив вхідні двері й указав матері на сходову клітку. — Якщо гроші не надійдуть протягом місяця, я знайду спосіб їх забрати. І не смій мені телефонувати. Не смій приходити сюди. Для нас тебе більше не існує, поки весь збиток не буде відшкодовано. А тепер — геть.
Свекруха щось намагалася викрикнути, її голос долинав уже з під’їзду, перемішуючись із важким тупотом її кроків по сходах. Вона вигукувала прокляття, сулила кари небесні, але Тарас просто зачинив двері, відтинаючи цей потік ненависті. У квартирі запанувала важка, липка атмосфера, просякнута запахом дешевої емалі.
Тарас повернувся до вітальні й зупинився серед руїн. Він подивився на Соломію, яка продовжувала стояти біля вікна. Його плечі поникли, на обличчі відбилася безмежна втома людини, яка щойно пройшла через важку хірургічну операцію без наркозу. Він обвів поглядом стіни: графітові шпалери, що висіли клаптями, і цю огидну бежеву мазню, яка тепер здавалася тавром ганьби на їхньому домі.
— Я викличу бригаду завтра, — тихо сказав він, не дивлячись на дружину. — Ми все здеремо до бетону. Вивеземо цей запах, викинемо ламінат. Ми зробимо все заново, Соломіє. Ще краще, ніж було.
Соломія підійшла до нього й поклала руку на його плече. Її пальці відчули, як він напружений, наче натягнута струна. Вона подивилася на стіну, де під шаром потворної фарби все ще вгадувався їхній початковий задум. Це була не просто кімната. Це був їхній перший справжній спільний проект, їхній притулок, який був осквернений найгрубішим і цинічним чином.
— Вона не поверне гроші, Тарасе, — промовила Соломія, дивлячись на плями фарби на підлозі. — Ти ж знаєш її. Вона скоріше вдавиться, ніж визнає свою провину.
— Поверне, — Тарас підвів голову, і в його очах знову блиснув той самий холодний вогонь, який змусив його матір замовкнути. — У неї є дачна ділянка, яку вона так любить. Вона її продасть, якщо знадобиться. Я не жартував. Я не дозволю їй безкарно увірватися в наше життя й знищити те, що ми будували. Це був останній раз, коли вона переступила поріг цього дому. Більше ніяких «запасних ключів» і ніяких компромісів.
Він підійшов до стіни й із силою зірвав ще один шматок шпалер, який дивом уцілів після нальоту Уляни Степанівни. Під ним відкрилася сіра, холодна поверхня шпаклівки. Тарас зім’яв папір у кулаці й кинув його в будівельний мішок.
— Більше вона сюди не ввійде, — повторив він, і це прозвучало як остаточний вирок. — Навіть якщо стоятиме на колінах під дверима.
Соломія кивнула. Вона знала, що цей скандал назавжди змінив їхню сім’ю. Між ними й Уляною Степанівною тепер пролягала не просто прірва — там була випалена земля, залита токсичною бежевою фарбою. І жодні вибачення, жодні спроби налагодити стосунки в майбутньому не зможуть приховати ті глибокі борозни, які свекруха залишила шпателем не тільки на стінах, а й у їхніх душах.
Вони стояли посеред розгромленої вітальні, оточені запахом розчинника й клаптями своєї мрії. Попереду були тижні ремонту, величезні витрати й важкі розмови, але в одному вони були впевнені: цей дім тепер належав тільки їм. І ніхто, навіть най«турботливіша» мати, більше не посміє диктувати їм, якого кольору має бути їхнє життя. Скандал закінчився повною, беззастережною перемогою здорового глузду над тиранією спорідненості, але ціна цієї перемоги була написана бежевою емаллю на графітових стінах їхньої пам’яті.
