Я хотів їй зробити пропозицію але вона пішла через вісім років, наче мене ніколи не існувало.
Вітаю. Зазвичай у таких історіях говорять жінки, але сьогодні це буде чоловік. Бо я один із тих, хто втратив не просто кохання, а цілу частину свого життя. Мене звуть Дмитро, мені двадцять вісім, я з Житомира, і досі не можу оговтатися після того, що сталося.
Ми з Соломією були разом вісім років. Ціле життя, якщо подумати. Познайомилися ще в університеті, коли нам було по двадцять. Разом переїжджали, підтримували один одного у складні часи, збирали на відпочинок, вирішували, де купити меблі, разом ховали мою бабусю, разом сміялися зі старих кіно. Я думав, що у нас не просто кохання, а справжнє партнерство. Надійне, зріле, міцне. Я помилявся.
Місяць тому ми з нею вирішили взяти паузу. Нібито щоб зрозуміти, чи зможемо жити один без одного. Тоді це здавалося розумним. Нічого не віщувало лиха ми не сварилися, не ображали один одного. Просто, за її словами, «щось усередині неї змінилося», і вона «не впевнена у своїх почуттях».
Я погодився. Дурень. Я думав: ну, тиждень-два і все налагодиться. З першого ж дня мені стало важко. Не міг спати в нашому ліжку без неї, не міг заходити на кухню, де ми пили ранкову каву, не міг пройти повз магазин, де вона купувала свою улюблену шоколадку. Я зрозумів: ні, без неї не можу.
Я почав їй писати. Дзвонив. Надсилав квіти з листівкою: «Пробач, якщо чимось зашкодив. Повернись. Без тебе все втрачає сенс». Запросив на вечерю вона відмовилася. Почав писати їй зранку й увечері: «Доброго ранку, як справи?», «Сумую» у відповідь приходили холодні, ввічливі фрази. Усе. Я відчував, як втрачаю її кожного дня все більше.
Я спитав прямо: «Ти більше не хочеш бути зі мною?» Вона відповіла: «Мені потрібен простір». Я поважав це. Змусити кохати неможливо. Я відступив. Але моє серце не відступило. Я продовжував сподіватися. Адже у мене були плани Я хотів цього літа зробити їй пропозицію. Купив персень. Навіть обрав місце той самий міст, де ми вперше поцілувалися. Я мріяв, як стану на коліно й запитаю: «Ти вийдеш за мене?» А вона заплаче від щастя й скаже: «Так».
Але замість цього я отримав повідомлення. Холодний, відсторонений SMS: «Пробач, але у нас немає майбутнього. Будь ласка, більше не пиши мені».
У ту мить я відчув, ніби земля розступилася під ногами. Усе всередині стислося. Я сидів на кухні, дивився у пусту чашку й не міг дихати. Ми були разом вісім років. Я знав її звички, її запах, її голос уві сні. Я любив її до дрижІ тепер я вчуся жити знову, бо кожен розрив це не кінець, а початок чогось нового.
