Запис у щоденнику.
Я погодилася доглядати дитину своєї найкращої подруги, навіть не здогадуючись, що це дитина мого чоловіка.
Чотири роки тому моя подруга Соломія завагітніла. На той час у мене було все, про що я могла мріяти мирний затишний дім у Києві, офіційний шлюб із Станіславом, стабільна робота, впевненість у завтрашньому дні. А Соломія лишилася сама, без підтримки партнера, без родини поруч і без стабільності. Якось зателефонувала мені вночі голос тремтів від сліз і розпачу. Сказала, що не знає, що робити, бо мусить ходити на роботу, а залишити Катрусю (так звати дівчинку) ні з ким. Просила мене:
Оленко, тільки тобі я можу довірити найдорожче.
Я погодилася, навіть не роздумуючи. Ми були разом зі школи. Це ж подруга, майже сестра.
Спочатку Катруся бувала в мене декілька годин на день, але з часом стала жити у нас цілими днями. Варила їй борщ, годувала, купала, читала казки, укладала спати на своїх руках. Станіслав, мій чоловік, часто був поруч: грався з дівчинкою, носив її на руках, купував іграшки, навіть жартував, що йому це дістається легше, ніж мені. Тоді це здавалося просто проявом турботи.
Соломія часто заходила до нас, іноді залишалася на обід, інколи ми з чоловіком говорили в кухні, поки вона відпочивала в кімнаті. Я навіть не зупинялась на думці, чи це дивно повністю їм довіряла.
З роками почали зявлятися моменти, які тепер для мене очевидні. Катруся надто схожа на Станіслава: така ж форма носа, та сама ямочка на підборідді, посмішка як його. Я відганяла ці думки, дорікаючи собі за підозри.
Все стало остаточно зрозуміло, коли Катрусю схопила сильна температура. Соломія була у Львові у відрядженні, не відповідала на дзвінки. Я, у паніці, взяла таксі і поїхала з дівчинкою в Охматдит. Станіслав сам захотів поїхати зі мною. На реєстратурі медсестра спитала дані батька. І хоча його ніхто прямо не питав, він впевнено назвався повністю: Станіслав Васильович Лисенко.
В ту ж мить я усе відчула. Запитала:
Чому ти так сказав?
Я… я хвилювався, лише це й почув у відповідь, а в очах була правда, яку вже не сховаєш.
Після лікарні, прямо на парковці, я впритул подивилася на нього:
Це твоя дитина?
Він одразу все заперечив, казав, ніби я вигадую, прирівнював мене до божевільної. Я не здавалась і питала знову і знову. Врешті він схилив голову і замовк. Його мовчанка сказала мені все.
Того ж вечора я подзвонила Соломії і сказала терміново приїхати. Коли вона переступила поріг, прямо без зайвих слів спитала:
Катруся це донька мого чоловіка?
Соломія розплакалася так, як ніколи в житті.
Пробач мені… Я не хотіла такого. Станіслав просив мовчати, він же обіцяв все владнати тільки щоб ти не знала. Я справді тобі довіряю. Ти мене не раз рятувала… Я не хотіла нашкодити.
Але ти дозволила мені ростити твою доньку, нічого не сказавши, сказала я.
Вона зізналася: коли дізналася про вагітність, Станіслав захотів залишитись у моєму житті, але бути поруч із дитиною. Я оплачувала все, кожну гривню: памперси, суміші, ліки, іграшки, одяг уся турбота була на мені. Я ночами заколисувала її, на руках носила, як рідну. А вони мовчали і брехали мені.
У ту ніч щось у мені розбилося назавжди.
Того ж тижня я подала на розлучення. Соломія вже не ходить до мене в гості зникла з мого життя раз і назавжди. Не шкодую назад уже не повернути.
Я знаю, що Катруся нічого не винна. Але більше не хочу бачити цю дитину серце болить за кожен момент, який віддала їй, навіть не здогадуючись про правду. Тепер у моєму домі спокійно, без зрадників у житті. Я знову повертаю собі себе.
