Він не встиг посадити дерево. Я зробила це за нас
Олена сиділа за старим деревяним столом у вітальні, тримаючи в руках кишеньковий годинник чоловіка. Вони були важкими, з потертим срібним корпусом і тріснутим склом. Стрілки зупинилися на половині шостої час, який нічого не означав. Або означав занадто багато. Вона крутила його в пальцях, наче намагалася оживити.
Що ти приховуєш, Гришу? прошепотіла Олена, дивлячись на циферблат. Ти завжди носив їх, навіть коли вони зламалися. Чому?
Григорій помер три місяці тому. Серцевий напад, раптовий, як удар блискавки. Олені було тридцять два, йому тридцять пять. Вони щойно почали мріяти про майбутнє: про дітей, про поїздки, про маленький садок за домом. Але час зупинився. Як цей годинник.
Олена зітхнула й відклала його. Вона хотіла розібрати речі чоловіка, але кожен светр, кожна книга повертали її до нього. Годинник був останньою загадкою. Гриша ніколи не розповідав, звідки він. Лише казав: «Це важливо, Лено». І все.
Вона підвелась, підійшла до вікна. Їхній дім у передмісті тонув у осінньому листі. Сусідські дітлахи ганяли мяча, десь гавкав пес. Життя тривало, але для Олени воно наче завмерло.
Годі, сказала вона собі. Треба жити далі. Хоч би заради нього.
—
Олена не була з тих, хто легко здається. До шлюбу вона працювала флористом у міському салоні, складала букети, які змушували людей усьміхатися. Гриша жартував, що вона «приручає квіти». Він сам був інженером, мовчазним, але з теплими очима. Вони познайомилися випадком: Олена впустила горщик з фіалкою біля кафе, а Гриша, який проходив повз, допоміг зібрати уламки.
Не переживай, квітка виживе, сказав він тоді, посміхнувшись. А от ти, здається, у шоці.
Це мій найкращий горщик! обурилася Олена, але тут же розсміялася. Його спокій був заразливим.
Так почалася їхня історія. Через рік вони одружилися, купили дім у передмісті, завели кота на імя Вуглик. Мріяли про дитину. Але доля розпорядилася інакше. Півтора роки тому Олена втратила малюка на пятому місяці. Гриша був поруч, тримав її за руку, мовчав, але його мовчання було голоснішим за будь-які слова. Вони не говорили про той біль, просто жили далі. А тепер його не стало.
Годинник лежав на столі, нагадування про нерозказане. Олена взяла його і рішуче пішла до дверей. У місті був старий годинникар, про якого Гриша колись згадував. МожВона вийшла на вулицю, стискаючи годинник у долоні, і зрозуміла, що тепер його стрілки бються разом із її серцем.
