Я памятаю, як колись давно знайшла розповідь однієї самотньої матері, яка казала, що зовсім не знає, що їй робити далі, і не бачить світла попереду. Тоді мені закортіло поділитися і своєю історією. Не з осудом, ні бо коли маєш дітей і важкі часи, не зможеш просто сидіти й чекати, що гривні самі з неба сипнуться. Мені ніхто нічого не дав просто так. Я сама все виборола для себе.
Я покинула батьківську домівку у шістнадцять років. Вперлася характером, по-дурному повірила, що доросла і що з хлопцем моїм житимемо краще. Вирушили ми у маленьку однокімнатну квартиру на околиці Львова кухня сусідить з кімнатою, тонка перегородка, а вбиральня у дворі, окрема господарська прибудова. Не розкіш, та наше було. Два роки прожили якось. Щойно мені виповнилося вісімнадцять, завагітніла від нього. Спочатку все здавалося нормальним. Він підробляв таксистом, приносив гривні на базар, вистачало заплатити за оренду квартири. Не залишалося нічого зайвого, та і голоду не знали.
Коли сину майже минув рік, помітила, що він усе менше й менше приносить додому. То сезон не той, то конкуренція, то машина ламається. Я вірила. Тоді знову завагітніла, цього разу донечкою. Була вже на четвертому місяці, як він просто одного ранку зібрав речі й пішов. Без слів. У взяв кілька сорочок і подався до іншої жінки.
Найболючіше було навіть не те, що залишив мене вагітною й з дитиною. А те, що відразу всі навколо почали пліткувати сусіди, родичі, навіть люди на ринку. Казали, вже давно його бачили з нею, ночував, мовляв, у неї всі знали, та мовчали, доки ми були разом. Я дізналася про все вже тоді, коли лишилася сама. Вагітна, із сином на руках.
Він зник без сліду. Ні разу не запитав ні за дітей, ні за мене. Не дав ні копійки, навіть на пелюшки. Упала на підлогу, сльози градом, сиділа цілий день. У холодильнику самі рештки, молоко майже скінчилося, на дитину другу чекаю, оренду треба знов сплачувати, нема ні речей додаткових, ні ліжечка. Розплакалася. Та наступного ранку піднялася і подумала: ну не сидітиму ось так.
Взялася до справи з тієї самої маленької квартири. Сусідка довірила мені кілька продуктів, брала їх під запис. Почала варити желе, пекти кексики, готувати десерти в стаканчиках. Знімала на телефон, виставляла в Instagram та Viber. Не лукавила. Писала так, як є «Продаю десерти на пелюшки і молоко для дітей». Хтось купував із жалю, хтось бо дійсно смакували. Цими грошима платила базар, відкладала на оренду, купувала все необхідне.
Потім почала ще й обіди готувати під замовлення рис, пшоняну кашу, курку, котлети. Кремезний чоловік з нашого району возив замовлення на мопеді, я віддавала йому зароблену гривню за доставку. Вставала о пятій ранку, тяжко вже на останніх місяцях вагітності, син крутився біля ніг. Бували дні, коли втома така, що сідаєш і плачеш тихо. А вже зранку знову до плити.
Гривню до гривні складала. Як починалося наближатися до родів, мама подзвонила й сказала: «Їдь додому, не будеш одна». Дочка народилася вже в батьківській хаті. Відтоді мама з татом моя найміцніша опора. Не годують мене, та допомагають з дітьми, коли маю багато замовлень.
Зараз синові вже шість. Дочка швидко росте. Ми з мамою розкрутили маленьку кондитерську справу у Львові. Не фабрика, звичайно, але маємо свою кімнатку, печемо торти на дні народження, солодощі на замовлення, частуємо гостей свят. Багатою не стала, але лягаю спати ситою і знаю, що завтра зможу дати дітям усе необхідне.
Я знаю боляче, коли чоловік кидає жінку з дітьми. Це дуже жорстоко й несправедливо. Та ще більше знаю інше чекати, що хтось врятує, не можна. Мене ніхто не рятував. Коли є діти в тебе немає права на відчай.
Тисни «Подобається» і отримуй найкращі пости у Facebook ↓
