Щойно дізналася, що у мене рак.
Прокинулася того ранку, як завжди, перевіряючи список справ перед весіллям. Залишалося лише два тижні, а я ще мала підтвердити меню з кейтерингом. Під час сніданку задзвонив телефон.
“Пані Коваленко? Це лікар Петренко. Будь ласка, завітайте сьогодні до лікарні треба обговорити результати аналізів.”
Його голос звучав незвично, набагато серйозніше. Серце почало калатати.
“Чи не можете сказати мені зараз?”
“Вважаю за краще особисто.”
У кабінет я зайшла з тремтячими руками. Андрій хотів піти зі мною, але я заперечила. Як же я помилялася.
“Сідайте, будь ласка.” Лікар відводив погляд. “Результати підтверджують рак молочної залози. Виявили пухлину три сантиметри.”
Ці слова вдарили, як кулаком у живіт. Рак. У мене. У 28 років. За два тижні до весілля.
“Що… що це означає? Я помру?”
“За правильної терапії шанси на одужання високі. Але треба діяти швидко.”
Я вийшла з кабінету, наче в тумані. Треба сказати Андрієві. Скасувати весілля. Подзвонити батькам. Мій ідеальний світ розсипався.
Тієї ночі, сидячи навпроти Андрія в нашій київській квартирі, я не могла вимовити слова.
“Що сказав лікар? Ти дуже бліда.”
“Андрію, я маю сказати тобі щось важливе.” Глибокий вдих. “У мене рак.”
Його обличчя змінилося. Він підвівся з крісла і міцно обійняв мене.
“Ми пройдемо через це разом,” прошепотів він у моє волосся. “Разом.”
“Але весілля… треба скасувати. Лікування, хімія…”
Андрій відійшов і взяв мене за руки.
“Ти що? Зараз саме час, коли я хочу одружитися з тобою найбільше.”
“Але ж я буду хворою, без волосся, слабкою…”
“У здоровї та в хворобі, памятаєш? Саме це ми й обіцятимемо.”
Тієї ночі я плакала в його обіймах, але вперше з моменту діагнозу не відчувала себе зовсім самотньою.
Через два тижні я йшла до вівтаря в білому вбранні, яке тепер виглядало трохи великим через стрес я схудла. На голові світлий парик, який допомогла обрати сестра. Андрій дивився на мене, ніби я була найкрасивішою у світі.
“Чи приймаєш ти Андрія за чоловіка в здоровї та в хворобі?” запитав отець Василь.
“Так.” Мій голос прозвучав впевненіше, ніж я очікувала.
“Чи приймаєш ти Олену за дружину в здоровї та в хворобі?”
Андрій стиснув мої руки. “Так, особливо в хворобі.”
У церкві пролунали сміх і сльози.
Тієї ночі, під час нашої “медової” у домі лікування мало початися незабаром Андрій допоміг мені зняти парик.
“Знаєш, що найдивніше?” сказала я, дивлячись у дзеркало на свою
