Я шукаю жінку на імя Ганна.
Він зайшов у двір-колодязь крізь низьку арку, а під ногами хлюпав талий сніг. Це вже четвертий двір. Дитячий майданчик, гойдалки, хлопчаки у бруді ганяють шайбу, хоч вода летить у всі боки, їм до того байдуже.
Він затримався під аркою, окинув двір поглядом. Дуже хотілося, аби память зачепилася за щось із минулого, витягла з глибини хоч якусь дрібницю. Але тут усе було інакше, ніж у тих старих куточках його серця. Минуло ж стільки літ… Тоді були тільки мотузки для білизни, старий сарайчик під вікнами, кущі флоксу, лавочки.
А тепер…
Час змінює все. Точніше не змінитися просто не може.
На поважного літнього чоловіка в кепці з хутряною дутівкою ніхто уваги не звертав. Тут, у чотирьох багатоповерхівках, багато квартир здавалися. Київ…
Йому треба було у будинок, що праворуч від арки. Це не змінювалось. Він памятав другий поверх у триповерхівці, квартира в глибині майданчика, друга праворуч в кутку. На косяку дверей кілька різнокольорових кнопок з прізвищами сусідів у комуналці.
Він і досі памятав усе всередині тієї квартири кожну складку на завісі, криву кватирку, зелений чайник, рипучу підлогу і того таракана, за яким вони ганялись два дні. Все пам’ятав
Тільки ось номера квартири не згадав і номер будинку також. Лише вулицю. А двори-колодязі всі схожі та йдуть один за одним… Не був впевнений і щодо підїзду здається, другий від арки Їх будували одні й ті самі будівельники за типовим проєктом відрізнялись мало.
І ось він ходив по цих дворах…
Правий будинок, другий підїзд, чи як тут кажуть друга парадна, другий поверх, двері у глибині… Сорок третя? Чи…
Де були домофони, він набирав 43.
Доброго дня, шукаю Ганну… Скажіть, будь ласка…
Іноді навіть не дослухали. Казали: немає тут такої. Інколи хмикали господи, ну і кого тільки не шукають Доводилось дзвонити ще раз.
Вибачте, це дуже важливо. Скажіть, а в 80-му році у вас випадково не жила жінка на ім’я Ганна? Мені це справді треба знати.
Обійшовши три двори, дістав з кишені блокнот і записав.
“16 нікого, 24 точно ні, 32 а не знають, купили…”
Дворів багато. Треба буде повернутись туди, де не відчинили, де не вдалося додзвонитись, де залишились питання.
Він повільно піднімався похилими сходами глухого старого підїзду. Високі вікна вкриті пилом, у повітрі пахло котами. Цей запах він теж памятав, він був і тоді.
Доброго дня! він чемно поклонився.
Назустріч йшла старша жінка в сірому пальті та з торбинкою.
Доброго дня! А до кого ви? запитала вона.
Мені на другий поверх. Я шукаю Ганну, їй десь під шістдесят. Не знаєте, живе тут така?
А в яку квартиру?
Кутова праворуч. Але це було давно, ще коли тут були комуналки. Точно номер не памятаю
Кутова? Та ні, там Кравченки живуть, жінка й чоловік, двоє діток. Та й не було ніколи тут Ганни. Я ж змалку у цьому домі.
Дякую, він опустив голову, почав спускатись.
Жінка пішла слідом.
А прізвище?
Якби знав давно б уже знайшов по довіднику. Але не памятаю, точніше, не знаю…
А хто вона вам, якщо можна?
Він розгубився… Що сказати?
Вона?…
І хто вона йому?
Ганна… Ганя… Ганнуся…
У кохання немає чіткого визначення. Просто воно або є, або немає. Все інше картинки з памяті, які приносять і радість, і біль.
Олексій Ігорович все життя вірив, що любов крихке почуття, що не переживе довгу розлуку, зникне, розчинившись у сірості буднів. Та спогади про ту любов і справді підтримували його, але й мучили. Він був винен. І жив так сорок років із вагою на серці.
Вірогідно, ці спогади давали його серцю бодай трохи життя… Серце не витримало, коли не стало дружини: жили разом усе життя, а віднедавна ледве спілкувались. Повертаючись з прогулянки, годували качок у парку біля дому, Олексій навіть підсів на риболовлю, але вже не було жодних розмов без побуту.
Дружина вважала квартиру своєю фортецею, а його приложенням, так і казала подругам:
Та куди його дінеш, хай живе…
В домі побрязкував кришталь, блищала позолота рам на картинах, меблі дорогі, килими В центрі стояв білий рояль. На ньому ваза з пластиковими квітами.
Рояль цей символ фальші. Не через підробку “Штейнвей і сини” був справжній, американський. Але жодного разу в їхньому домі ніхто не грав на ньому. Лише ваза та пил.
Жінка якось найняла викладача, сама пробувала, але кинула. Все кидала, крім косметології і манікюру. Втратила навіть дитину про це він думав без жалю, хоча й не звинувачував її повністю…
Та з роками скруха проходила. Останні роки стало легше, обоє хворіли, обома заволоділа тиша.
Раніше бігали за визнанням він дібрався навіть до Мінбуду у Києві. Свекор Олексія протягував, давав перспективу, але ціною свободи
І тільки через багато років, після смерті тестя, дружина випадково проговорилась, як ним тоді керували.
А хто вона вам? жінка виявилась балакучою.
Вона все, що у мене залишилось, певно…
Жінка більше нічого не питала, глянувши на чоловіка з такою щирою болем у очах зрозуміла, що він шукає дуже важливу для нього людину.
А він у наступний двір. Черевики мокрі, дзвонив, стукав, натикався на байдужість, а іноді і балакучих стареньких з кимось розговорювався, пояснював плутано. А потім у новий двір, і ще далі…
Увечері повернувся до готелю абсолютно розбитим. Без сил ліг просто в куртці. Боліла спина, ноги, голова. Але вранці знову пішов шукати її
***
Була тоді в Києві дощова осінь. Мокрі вулиці, базари, знали тільки стихійні прилавки, торгували прямо з багажників.
Він відряджений з Харкова, приїхав з майбутнім тестем на будівельну конференцію зі всієї УРСР, заодно й наглянути за його карєрою.
Для Олексія це був лише черговий пункт в біографії. Молодий комсомольський організатор, лівий помічник секретаря обкому
Той будував із нього кадра для Києва. Олексій працював відповідально, але життя ще не мало для нього глибокого сенсу.
Якось, метушачись біля метро “Університет”, Олексій почув скрипку її звук пронизав наскрізь. Не стримався пішов туди.
Дівчина на рік-два молодша за нього, у блакитному береті, в легкому шарфі, грала. На плечі клітинне пальто, чобітки короткі, тонесенькі ноги як у балерини. На асфальті футляр і кілька купюр: 10, 5, 2 гривні, жменя дрібязку.
Ганна грала пристрасно, навіть коли руки вже почервоніли від холоду, здавалося, холод лише підсилює музику.
Повз неї метушились продавці, покупці, хтось кидав купюри, і Олексій, як прикипів, не міг відірватися.
Тут якийсь хлопчина років п’ятнадцяти метнувся повз і вихопив футляр.
Крадіжка! Тримайте! перша зреагувала продавчиня.
Дівчина не зупинилась, продовжувала грати.
Олексій кинувся за злодієм, перекрив дорогу, футляр вилетів з рук крадія, гроші розсипались. Він повернувся до скрипачки і подав їй здобич зімяту десятку, дві пятірки, дрібні монети.
Не шукайте більше ви мені вже допомогли, голос у неї був низький, глибокий, неочікуваний для тендітної. Але видно було відчай.
Часто таке?
Буває.
Далі Ганна рушила проспектом, Олексій пішов слідом. Дівчина уповільнювала ходу, в зрештою зупинилася на містку, довго дивилась у воду. Потім, узявши футляр, намірялась кинути скрипку у Дніпро.
Не робіть цього! Олексій ухопився за футляр, обох перекипіла хвиля емоцій.
Я обіцяла мамі не грати тут, у переході…
Мабуть, ваша мама сувора. Але ви ж прекрасна скрипалька! Ви єдина, когось я почув настільки! А якби не прийшли сюди…
Це не душа, це голод. У мене грошей зовсім не залишилось, просто не маю що їсти…
Я вам допоможу, давайте, тут сто гривень…
Ви думаєте я візьму?! Не ходіть за мною
Вона пішла швидко, але Олексій покликав услід:
Я чекатиму вас завтра! Добре? Буду охороняти від злодіїв!
Наступного дня довго не міг вибратись із справ, прибіг до переходу аж під вечір. Скрипальки не було
Тільки наступного дня Ганна зявилася, знову відсторонена, почала грати. Місцеві вже знали дивного чоловіка, котрий стовбичить навпроти.
Грав музикант Олексій слухав годинами. Коли музика скінчилася, він простягнув гроші.
Ви що?! Так не можна, заберіть!
Як захочу, так і заплачу.
Але Ганна швидко зібрала речі:
Тут небезпечно. Пішли швидше.
Два кремезні хлопці накинулися на Олексія місцеві, вимагали дань. Зав’язалась бійка, тоді втрутилася міліція, хлопців забрали, скрипачка посадила Олексія в таксі й відвезла до себе.
Стара квартира в комуналці пахла цибулею, книжки на полицях, портрет молодої мами Ганни в кутку, фортепяно. Приходив їхній пяний сусід:
О, тепер у Ганнусі й Сашко в хаті! А таракан де?
Вони разом ганяли таракана по лінолеуму. Ганна штопала брюки Олексію, подавала йому чай із сухарями більше нічого не було.
Він розповідав про себе, будівництво під Харковом, вона як залишила консерваторію, підзаробляє на ринку.
Але ж ви скрипка!
Часи такі… Музиканти вже не потрібні.
Олексій повернувся додому, приніс продуктів. Вони гуляли містом, пили каву з однієї чашки, сміялись, читали вірші Ввечері вона читала:
Це пісня останньої зустрічі…
Я ж серйозно, поїхали до Харкова, виходь за мене! благав він.
Але на ранок прийшов дзвінок негайно їхати, прокуратура зацікавилась його підписами.
Свекор прямо:
Хочеш, щоб я тебе витягнув одружуйся зі Світланкою! Інакше сам…
Олексій розумів його карєра скінчиться, він втратить усе.
Ганна сказала лише:
Я вірю, ти повернешся. До зустрічі.
Він плакав на вокзалі…
***
Олексій шукає Ганну вже багато років. Запитує кожну бабцю на лавці.
Ганна? Та вона померла навесні…
Серце стискається Ось він у третьому дворі Чи то не її? Далі знову шукає.
На вітрині музичного магазину скрипки. Зайшов, розпитав. Продавщиця:
Ганна Коваленко? Скрипачка? Так, живе десь тут, заміжня, сина ростить… Тільки років їй уже під тридцять… Ви певно не ту шукаєте
Олексій виходить перед ним тополі і саме той двір, що памятає…
Тепло привіталася літня пара на лавці.
О, то ви про Ганну, дочкa Маші, ще з тих старих квартир…
Від хвилювання сідає. Йому кажуть дочка живе тут, на другому поверсі. Мати переїхала, а куди не знають.
Олексій дзвонить у домофон першої парадної. Відчиняє молодий чоловік:
Мені адресу мами вашої Ганни, ледве вимовляє.
Він у квартирі, на дивані, поряд Ганна Вона як дві краплі води схожа на ту давню Ганнусю у блакитному береті. Він здогадується це донька.
Олексій? Ви мій батько? питає вона.
Боже, не знав, Ганнусю…
Вони пють чай, він дізнається історію Ганни: нелегко, зате донька дала їй друге дихання.
Я винен перед вами обома…
Коли ж піднімає питання, побачити Ганну, донька вперта:
Я відвезу вас до неї. Лише після лікарні…
Новий будинок на Оболоні. Пятий поверх, сто вісімнадцята квартира. Олексій видихає, в руці фіолетовий пакет з цукерками…
Двері відчиняє жінка з трохи заломленим волоссям і лагідними очима вона майже не змінилася. Не було питань лише тихий крок до нього, кивок, як запрошення.
Він заходить і стає навколішки перед нею.
Ганнусю, пробач… сказав лише.
Вона теж присідає навпочіпки.
Ти повернувся. Я знала, що повернешся… і гладить його долоні, заглядає в очі.
Обоє сміються крізь сльози, говорять наперебій, аж поки Андрій, зять, не заводить їх обох до машини й не везе в лікарню.
В дорозі Ганнуся шепоче:
Тепер все буде добре. Разом.
І нарешті обіцяна зустріч сталася. Не запізнився Олексій до свого щастя. ВстигВ лікарняній палаті пахло хризантемами. Стільці для відвідувачів, вікно, з якого видно річку і вечірнє небо у смугастих відблисках.
Олексій сидить поряд, тримає Ганну за руку. Вона посміхається нежадібно, щиро, як двадцять років тому. Її пальці тонкі, теплі, знайомі до болю.
Я більше не загублюся, тихо каже він. Як хочеш, буду хоч щодня приносити тістечка, читати газети…
А ми ще поїдемо до старого Дніпра, озивається вона. І ти мені розкажеш, як ловити рибу. І навіщо ти завжди ховаєш кислий яблучний сік на потім.
Сміються, бо обидва знають: у них залишилося трохи часу, але досить для загладження цілого життя.
Ганна попросила в доньки скрипку стару, із тому низьким струмом, що наче молоко в тіні. Сіла на ліжку, заграла повільний вальс, в якому з тремтінням звуку оселилися прощення і вдячність.
Олексій сидів навпроти і слухав, як крізь музику їхні молоді серця знову знаходять одне одного попри довгі роки втрат і самотності.
Коли вона награла останню ноту, він підвівся і тихо промовив:
Я тебе знайшов.
І в ту мить за вікном піднялася та сама злива, що колись накривала Київ їхньої юності, але цього разу жодна розлука більше їх не чекала.
Нарешті Олексій зрозумів: справжнє кохання може заблукати, змінити адреси, загубитися у дзеркалах часу але, якщо йому судилося, воно все одно знайде дорогу додому.
