Я теж задихалася
Олег сказав про це в неділю ввечері, коли Марічка розкладала по стопках випрасувані сорочки. Він зайшов у спальню, сів на край ліжка і сказав це так буденно, ніби розповідав про поламаний кран.
Марічко, я задихаюсь.
Вона навіть не підняла голови. Поклала одну сорочку, взяла іншу.
Від чого?
Від усього цього. Від рутини. Від того, що кожен день те саме: встав, поїв, поїхав, повернувся, знову поїв і спати. І так коло за колом.
Марічка обережно склала рукави, вирівняла комірець. Їй було пятдесят один, Олегу пятдесят три. Вже двадцять шість років вони мешкали у цій квартирі на вулиці Коцюбинського, виростили сина Станіслава, який уже пять років працює у Львові і телефонує тільки на свята.
І що ти пропонуєш? спитала вона рівно.
Хочу піти.
Отут вона зупинилася. Але не від страху. Просто подивилася на нього уважно, так, як дивляться на людину, яка нарешті наважилася сказати щось очікуване.
Куди піти?
Орендувати квартиру. Побути самому. Подихати.
Гаразд, спокійно сказала Марічка й взяла чергову сорочку.
Олег явно чекав на іншу реакцію. Трохи нахилився вперед.
Ти нічого не скажеш?
А про що тут говорити? Ти ж дорослий, Олеже. Хочеш піти йди.
Не будеш скандалити?
Вона склала сорочку, поклала на купу й нарешті подивилася йому прямо у вічі.
Ні. Але маю лише одну умову.
Яку?
Не телефонуй мені з побутових питань: де лежить те, як вмикається се, куди я поклала інше. Якщо йдеш, розбирайся сам.
Він помовчав.
Це і все?
Усе.
Олег розгубився. Він готувався до сліз, до претензій, до того, що вона хапатиме його за рукав і говоритиме про роки, про сина, про те, що так не роблять. Навіть у голові відповіді перебрав. А вона стояла і далі прасувала сорочки.
Ну, добре, сказав він нарешті. Тоді я збираю речі.
Збирай.
Він пішов у гардеробну. Довго стояв, дивлячись на полиці. Почав складати у сумку джинси, футболки, шкарпетки. Взяв бритву, зарядку, книжку, яку не читав пів року. Вийшов у коридор. Марічка вже була на кухні й гуділо щось у посуді.
Я пішов, кинув він у бік кухні.
Удачі, почулося звідти.
Двері за ним зачинилися. Він постояв на сходах, дослухаючись. Нічого. Ніяких кроків за дверима, жодного руху. Тиша.
Він натиснув кнопку ліфту.
***
Квартиру знайшов за два дні через знайомого. Маленька «однушка» у сусідньому районі, четвертий поверх, вікна у двір. Власник дідусь з вусами показав все швидко, взяв завдаток на два місяці 16 тисяч гривень і поїхав. У квартирі був диван, стіл, два стільці, старий холодильник «Донбас» і газова плита. На вікні висіли штори кольору старої гірчиці.
Олег поставив сумку, сів на диван і окинув поглядом кімнату.
Було незвично тихо. Ніхто не ходив поруч, не вмикав телевізора, не кликав вечеряти. Олег ліг, поклав руки за голову і подумав: оце вона, свобода.
Перші дві доби навіть подобались. Прокидався коли хотів, їв що купив, ходив у самих шкарпетках, перед ким не звітуючи. Ввечері телефонував давньому другу Дмитру базікали довго, той сміявся: правильно, треба було давно, Олеже.
На третій день Олег помітив, що скінчилися чисті шкарпетки.
Поглянув на пральну машинку у ванній, невеличку, круглу. Відкрив люк, заглянув, закрив, знову відкрив. Згадав слова власника про порошок у шафці під умивальником. Там справді стояла пачка, написано “Для кольорового і білого”. Насипав від ока в потрібний, як йому здавалося, відсік, вибрав режим, натиснув “пуск”.
Машинка загуркотіла.
Через годину дістав шкарпетки. Вологі, майже мокрі й трохи рожеві. Думав-думав, а тоді згадав, що кинув у прання нову червону футболку.
Шкарпетки розвісив на батарею. Висихали до наступного вечора.
На четвертий день вирішив приготувати щось путнє. Купив у “Сільпо” куряче філе, картоплю, цибулю. Дістав зі шкафа сковорідку зі стертою емаллю. Налив олію, масло зашипіло, поклав ціле філе воно прилипло. Картоплю чистив довго, обрізав половину, лука від сліз насилу натер. Вийшло щось коричнево-біле, жорстке зовні і майже сире в середині.
З’їв половину, інше викинув, замовив доставку з «Пузатої Хати».
Через тиждень підрахував, скільки витратив на доставку. Вийшло майже стільки ж, скільки разом із Марічкою витрачали за місяць на закупи. Вирішив, що досить: купив крупи, зварив гречку. Вдалася нормально це трохи заспокоїло.
Але побут настав з усіх боків, повільно, наче зимовий сніг.
***
Прорив настав на десятий день.
Поки мився в душі, раптом помітив: вода не йде. Дивиться на підлозі калюжа мутна. Вимкнув душ, почекав не сходить. Потрогав ніжкою злив: не відтікає.
Спливло у памяті слово сифон. Марічка часто згадувала: “Олеже, треба чистити сифон, а то знов стоятиме вода!” він кивав, але нічого з тим не робив.
Олег присів, глянув під ванну. Там труба, ще одна, якісь пластикові коліна. Торкнувся Те одразу піддалося, і звідти хлинула темна, холодна вода.
Він схопився, підсковзнувся, вхопив рушник той одразу намок. Крутив назад вода так і лилась, до килимка. Килимок вбирав усе за пару секунд.
Микнув у коридор босий, шукав смартфон, гарячково гуглив: «як перекрити воду у квартирі». Пригадав, що власник щось казав про вентиль під мийкою на кухні. Помчав, перекрив вода зупинилась.
Повернувся до ванни потоп. Все мокре, скрізь калюжі. Слово “сифон” крутилось у голові.
Почав тягтись до телефону. Перше бажання подзвонити Марічці, вона ж знає, але згадав: «не дзвони мені з побутових питань». Поклав телефон.
Набрав Дмитра.
Дімо, ти шариш, як лагодити сифон?
Я? Та що ти, я сантехніка викликаю завжди. Ось запиши номер, у мене крутий дядько, все робить чітко.
Сантехнік прийшов наступного дня. Забрав за роботу так, що Олег кілька секунд мовчав.
Це нормально стільки брати? спитав.
Та цілком нормально, махнув рукою той і пішов.
Олег згадав, що Марічка завжди сама все підкручувала, купувала якісь гумки в господарському. Не знаєш коли, не знаєш як просто все було, як повітря.
***
Тим часом у голову впала ідея написати Лесі, з якою колись, ще до Марічки, щось таке було років двадцять тому. Леся давно розлучена чув від спільних знайомих. Періодично зустрічались на днях народження, клімат між ними завжди був легкий.
Лесю, привіт, подзвонив він. Це Олег Савчук.
О, Олеже, ти ще живий, засміялася скільки літ, скільки зим!
Я тепер окремо мешкаю. Думав: може зустрінемося, повечеряємо?
Вона зробила паузу.
Окремо від кого?
Від дружини.
Розійшлися?
Тимчасово.
Добре, сказала трохи стримано. Готова зустрітися.
Зустрілися в кафе біля оперного театру. Леся підтягнута, коротко підстрижена, виглядала чудово. Взяли по келиху вина, поговорили про знайомих. Вона питає:
Чим займаєшся?
Як і раніше, працюю у будівельній фірмі, менеджер із постачання.
А тепер живеш де?
Знімаю на Лісовій.
Не сумно?
Хотів сказати “ні”, але замість цього чесно:
Та так собі. Машинка не віджимає, плита щось псується.
Леся подивилась із тим співчуттям, як до людини, в якій щось не склалося.
Далі якось не пішло. Говорили про дітей, він про Станіслава, вона про дочку, яка вже заміжня. За другим келихом вона сказала, що рано вставати, і вони розійшлися.
Леся більше не подзвонила, і він теж.
***
Приблизно в цей же час спробував зустрітися зі своїми. Подзвонив Дмитру той: давай у пятницю, але до восьмої, в Катерини батьківські збори. Андрію той: можна, тільки потім підвези мене, бо я тверезий, треба на вихідні до тещі.
Сиділи утрьох у барі біля метро Університет. Пили пиво, говорили про футбол, роботу, будівельний ринок. І тут Діма питає:
Ну, як воно самостійне життя?
Нормально, відповів Олег.
Марічка не дзвонить?
Ні.
Геть не дзвонить? перепитав Андрій.
Геть.
Переглянулися.
Знаєш, каже Діма, дивно. Моя б дзвонила по три рази на день.
Марічка не дзвонить, ще раз повторив Олег.
Це або добре, або ні, задумливо кинув Андрій.
Тобто?
А може їй і без тебе добре, пояснив.
Олег допив пиво. Не хотів про це думати, точніше, думав, але не хотів собі зізнатися. О восьмій вони розійшлись, кожен своєю дорогою додому, в сімї, у звичний світ.
Олег лишився сам, замовив ще одну кружку і просидів до самого закриття.
***
А в той самий час Марічка в перші дні справді почувала щось дивне не порожнечу, а радше надмір простору. Як ніби пересунули меблі і не знаєш, чи добре це, чи ні.
Вона подзвонила Зіноїді на другий день.
Пішов, просто сказала.
Куди?
Зняв квартиру. Каже, задихався.
Зіна посиділа небалакучо, видихнула:
Марічко, як ти тримаєшся?
Чесно? Нормально. Дивно, але не плачу.
Ну, це зараз. Може потім емоції накриють?
Може. Побачимо.
Далі зателефонувала Ірина, давня подруга, з якою познайомилися ще в жіночій консультації. Ірина, на відміну від Зіноїди, ніколи не добирала слів.
Слава Богу! сказала вона перше. Я тобі десять років говорю ти рабиня в хаті!
Іро, ну що ти…
Машини часу не повернеш. Ти коли востаннє щось робила для себе?
Марічка задумалася.
Минулого року стригла волосся.
От бач! засміялася Ірина.
За кілька днів Іра покликала на йогу. Марічка опиралася, але погодилася. На першому занятті майже не гнулася.
Не страшно, заспокоїла тренерка, всі з цього починають.
Через два тижні стала кращою. Тричі на тиждень і вже не марудно. Часом з Ірою заскакували після йоги в кавярню, сиділи, розмовляли. Марічка зрозуміла, що давно стільки не говорила просто так, без поспіху.
Вечорами читала вже не засинала на двадцятій сторінці, могла спокійно годину чи півтори сидіти з книжкою.
А одного разу подзвонив Станіслав.
Мамо, тато каже, що окремо живе. Це як?
Так, Славчику.
Ви розлучаєтесь?
Не знаю. Не задумувалася ще.
Ти не засмучена?
Я… здивована. Але ні, не засмучена.
Станіслав помовчав. Він завжди все сприймав довго.
Добре. Дзвони, якщо треба.
І ти дзвони. Не тільки на Новий рік.
***
Був момент, коли Марічка таки спинилася посеред кухні й просто подивилася у вікно.
Мила чашку і раптом подумала: двадцять шість років це більше половини життя. Було всяке, і хороше теж. Перша квартира з побіленими стінами, обдирали руки, робили ремонт самі. Станіслав мав заколені в зеленці. Море років пятнадцять тому три дні сміху. Не пригадувала вже, над чим сміялася, але сміх памятала добре.
Цього вже не буде, воно просто залишиться на знімках у сімейному альбомі.
Вона дочекалася, поки хвиля відпустить. Відпустила за хвилин п’ять.
І пішла готуватися на йогу.
***
Євген зявився випадково.
Сусідка знизу, Валентина Дмитрівна, 80-річна бабуся з міцною пам’яттю і звичкою балакати на сходах по півгодини, попросила Марічку докрутити лампочку. Син обіцяє приїхати лиш за тиждень, а в коридорі пітьма. Марічка вкрутила, випили разом чаю, і тут дзвінок у двері. Прийшов син Валентини Дмитрівни не той, на кого чекали, інший.
Звали його Євген, 48 років, борода, класна куртка, погляд втомленої людини.
Мам, знов експлуатуєш сусідів? глянув на Марічку з лампочкою в руці.
Марічка сама запропонувала, велично відповіла та.
Дякую вам, сказав Євген. Я б приїхав, але не здогадався, що мама в темряві сидить.
Пусте, сказала Марічка.
Постояли у дверях, трохи переговорили. Виявилося, працює у тій же сфері постачання, будівництво, але в іншій фірмі. Марічка сказала, що бухгалтер. Попрощалися.
Через три дні він сам постукав у двері. Приніс матері продукти, а заодно коробку солодощів для Марічки.
Не варто було, вона посміхнулась.
Не будете проти, як я зайду на хвилину? Я хотів щось питати про вашого Олега. Мама казала, що він працював у постачанні.
Чесно, Олег тепер окремо. Але можу дати його номер.
Ясно, мовив Євген, і по обличчю не зрозумієш, здивувався чи ні. Тоді не турбую.
Пішов. Через тиждень знову подзвонив: каже, вже вирішив питання з постачальником і чи не хоче Марічка просто так, по-сусідськи, сходити на каву. Вона подумала і погодилась.
Зустрілися у кавярні через дві вулиці. Розмовляли про роботу, про маму, про район, який змінився. Він був легкий, цікавий, слухав з увагою, жартував над собою.
Ви давно у шлюбі? спитав без підтексту.
Двадцять шість років. Точніше була. Ще не зрозуміло.
Усі ми щось проходимо, просто відповів.
Вони зустрілись іще раз, потім ще. Нікуди не квапив, нічого не вимагав, просто часом дзвонив і питав, як справи. Марічці подобалася ця легкість після двадцяти шести років обовязків таке було як ковток свіжого повітря.
***
Олег тим часом почав помічати у собі речі, на які не звертав уваги раніше.
Наприклад, він зовсім не вмів чекати. Колись усе відбувалося само: їжа зявлялася, чисті речі теж, ремонти вирішувалися непомітно. А тут треба чекати, поки висохне білизна, доки закипить чайник, доки прийде сантехнік. Доки пройде застуда, яку підхопив на другому тижні: лежав на дивані з температурою, сам, потів в непростеленій постелі, запивав пігулки теплою водою з-під крана.
Або не вмів їсти у тиші. За двадцять шість років за столом завжди хтось сидів. Спочатку Станіслав, потім залишилася Марічка. Вона то говорила, то просто мовчала це було живе мовчання. А тут тиша інша порожня.
Став вмикати телевізор за обідом. Трохи допомагало.
Десь на третій тиждень подзвонив Станіславу.
Привіт, синку.
Привіт, тату. Як ти?
Та живу на Лісовій, працюю.
Мама говорила.
А мама як?
Станіслав помовчав.
Добре. Каже, ходить на йогу, з подругами бачиться.
Олег обмірковував.
А не нудьгує?
Тату… Ти телефонуєш, щоб дізнатися, чи сумує мама?
Та ні, просто питаю.
Все нормально, тату. І це добре.
Олег поклав слухавку і сидів, не розуміючи, яке то було відчуття: не образа, щось інше на кшталт того, як заходиш у кімнату і забуваєш, навіщо йшов.
***
На двадцять третій день зустрів у підїзді сусідку молоду жінку років 35, зустрічав і раніше. Назвалась сама Катерина.
Ви новий квартирант? запитала з усмішкою.
Тимчасовий.
А, розїхались із дружиною?
Він здивувався її прямоті.
Та, є таке.
Буває, відповіла легко. З четвертого поверху? Там де гірчичні штори?
Саме там.
Хазяїн Данилович завжди здає одним чоловікам, посміялась. Каже, менше клопотів.
Час від часу зустрічалися ще. Він допоміг донести продукти, вона запросила чаю. У неї був кіт і багато квітів. Було затишно й пахло корицею.
Він думав: як у неї все чисто, а в мене посуд за два дні.
Зіткнувшись раз, вона спитала:
Ви тут надовго?
Не знаю.
Ви людина, яка ще не вирішила, куди йде.
Можливо.
Я так сама два роки «зависла» після розлучення. Потім жалкувала: навіщо витратила стільки часу?
Олег це запамятав.
***
На тридцять перший день поїхав на Бессарабський ринок, купив хризантеми. Просто так, без нагоди побачив і згадав, що Марічка завжди любила саме ці квіти, не троянди троянди, казала, занадто зобовязують.
Взяв великий букет, заплатив 350 гривень, поїхав на Коцюбинського.
Від метро до будинку йшов з квітами. Думав, що скаже, як вона відчинить двері, що, може, здивується і зрадіє. Бо ж двадцять шість років.
Подзвонив у двері. Двері нові, кнопка дзвінка теж нова помітив.
З-за дверей голоси: її і чоловічий.
Обімлів.
Двері відкрились на ланцюжок. В отворі виглядало Маріччине обличчя. Глянула на квіти, зберігаючи спокій.
Олеже.
Марічко, це я… Приніс тобі.
Бачу.
Він розгублено підняв хризантеми.
Марічко, впусти.
Не можу.
Чому?
Бо замінила замок.
Я бачу… але чому?
За плечем ковзнула тінь чийсь силует. Олег зиркнув.
Хто це?
Це не твої справи, відповіла без різкості, абсолютно спокійно.
Марічко, почекай…. Я багато що зрозумів.
Що саме?
Відкрив рота, закрив.
Що мені було добре з тобою, що я не цінував, що все було помилкою.
Вона мовчала, дивилася.
Олеже, сказала нарешті, тихо. Ти зрозумів, що тобі було добре. Але не зрозумів, чому добре. Тобі бракувало не мене, а того, що хтось прасував твої сорочки.
Це несправедливо.
Можливо, але правда.
Двадцять шість років, Марічко… Даси шанс?
Знаєш, що найдивніше? Я також почала дихати. Я теж задихалася. Просто мовчала.
Він стояв із хризантемами.
Марічко…
Іди, Олеже. Подзвони Станіславу поговори, не про мене, просто поговори.
Двері зачинилися спокійно, замок клацнув.
Олег постояв. Хризантеми повільно опустилися донизу. Квіти були свіжі, але нічого не розуміли.
На сходах було тихо, з сусідньої квартири долинав телевізор.
Олег розвернувся й пішов до ліфта.
***
Ліфт приїхав швидко. В дзеркалі чоловік із букетом, у добрій куртці, трохи помятий, із виглядом того, в кого щось щойно закінчилося. Чи, може, почалося.
Вийшов на вулицю. Вже смеркло, ліхтарі палали, по своїх справах спішили одинокі перехожі. Олег ішов до метро, тримаючи хризантеми.
Раптом умить спинився.
На лавці сиділа старенька жіночка, годувала голубів. Олег поставив квіти поруч.
Хочете беріть, сказав.
Гарні квіти, відгукнулася бабуся. Не взяли, значить?
Не взяли.
Буває, посміхнулась і простягла голубам ще хліба.
Олег пішов далі. Вулиця як вулиця, будинки стояли як стояли, життя тривало. Десь там Марічка закрила за ним двері й повернулася до свого вечора, до життя, яке, схоже, їй стало до вподоби.
Десь їхав додому Станіслав, якому треба було подзвонити “просто так”.
Десь у квартирі з гірчичними шторами стояла немита миска.
Олег витягнув смартфон.
***
Вже у метро довго дивився у темне скло: замість краєвиду тільки власне розмите відображення.
Дивна штука, подумав не думаючи вже ні про що конкретно. Просто дивна, і все.
Поїзд мчав вперед. Вагон люди з сумками, смартфонами, книжками. Нікому нема діла до його хризантем, його тридцяти одного дня, зачинених дверей.
Вийшов на своїй станції й піднявся на поверхню.
Повітря було холодне, з запахом першого снігу, ще невидимого, але відчутного.
Постояв, здернув голову до неба.
Небо було темне й звичайне.
Пішов додому.
***
Тієї ж ночі, близько другої, не міг заснути, втупився в стелю. Квартира ті ж штори, з холодильника гудів мотор. Все як за попередні дні.
І тут згадав одну річ.
Років вісім, може десять тому, поїхали вони із Марічкою на дачу до її батьків. Вечір, тиша, чай на веранді, за городом темнів ліс. Вона мовчала, він теж. І було це мовчання хороше, живе, коли не треба нічого додавати.
Тоді подумав: ось воно, щастя.
І нічого не сказав просто подумав та й забув.
Лежав на дивані і намагався згадати, коли востаннє так думав. Не згадав.
За вікном сипав сніг, рідкий, перший.
У квартирі було тихо.
***
Вранці підвівся, поставив чайник і подумав: треба купити нормальні чашки. Тільки жодна в цій квартирі не зручна.
Потім згадав, що треба подзвонити Станіславу.
Потім треба підтягнути роботу, квартальний вже на носі.
Потім ероздум про Марічку: вона теж задихалася. Теж мовчала. Він цього не знав. Чи, може, не питав себе, хоч і бачив.
Вона завжди була там, де треба, все було так, як треба, і не замислювався, чи її це робить щасливою. Для нього побут клітка, а для неї, може, теж. Тільки вона сиділа і вправно прасувала його сорочки.
Чайник засвистів.
Налив чай у чашку зі сколом, сів до столу.
За вікном вже по-справжньому сипав сніг.
Олег дістав смартфон, відкрив контакти, знайшов: Станіслав.
Поклав телефон.
А потім знову взяв.
Привіт, Славчику. Це тато. Просто так дзвоню, спитати, як у тебе справи.
Привіт, тату. Все добре, працюю. У вас сніг є?
Тільки-но почав падати.
І у нас.
Помовчали. Тиша жива.
Тату, як ти сам, справляєшся?
Олег визирнув у вікно. За вікном сніг, усе біле.
Та потроху, відповів.
Гаразд. Якщо що дзвони.
Буду, сказав Олег. І ти теж. Не тільки на Новий рік.
Домовились, сміється.
Попрощалися. Олег допив чай був цілком нормальним.
Сніг падав.
***
У той самий час, зовсім з іншого боку міста, Марічка теж сиділа, пила каву і дивилася у вікно. В кімнаті було тепло і затишно. Євген уже пішов, не залишався з ночівлею так вони домовилися мовчки: ще рано, не поспішати.
Вона згадувала про Олега. Без болю й без радості просто, як згадують того, з ким прожили стільки років. Згадався він із хризантемами під дверима: великий, трохи розгублений, із виглядом того, кого життя всьому вчить, але не все навчить.
Образа вже минула. Спочатку вона злилася, та всередині, а з часом прийшло щось інше: спокійніше й твердіше. Злості на те, що він ніколи не питав, як їй там. На втому від рутини, яку сама створювала руками. На ту його нудьгу, коли їй було просто ніколи навіть подумати.
Це минуло. Далі легкість.
Взяла телефон, написала Зіноїді: “Йдемо завтра на йогу?” Зіна відповіла через хвилину: “Думала, коли ти напишеш. Так!”
Марічка посміхнулася і поставила чашку.
За вікном теж йшов сніг.
***
Того ж вечора Олег подзвонив власнику квартири, спитав, чи може продовжити оренду ще на два місяці.
Можна, відповів той. Внесіть наперед.
Потім Олег зайшов у «Епіцентр» і купив собі троє нормальних чашок, без жодного скола. Потім в «Сільпо» овочі, курку, інгредієнти для супу. Рецепт читав з телефону. На останньому кроці було: “Посолити за смаком”. Стояв, пробував, підсипав ще. Пересолив, але суп усе одно смакував.
Пішов до нових чашок, потім взяв тарілку (чашки ж не для супу), налив і сів їсти.
Тихо.
У тиші суп здавався цілком їстівним.
***
Життя йшло собі далі як зазвичай: без попереджень і зайвих слів. Марічка ходила на йогу, часом зустрічалася з Євгеном, який не квапив. Олег жив на Лісовій, варив суп, телефонував синові, іноді бачився із друзями, і хтось із них затримувався нині трохи довше.
Розлучення офіційно так і не оформили не через рішення, просто втомились від рішень.
Якось зустрілися в магазині на Коцюбинського. Олег стояв біля молочного, вибирав кефір із таким виглядом, ніби там щось особливе написане.
Марічка підійшла ззаду.
Олеже.
Він обернувся. Обоє глянули одне одному у вічі. Олег мав нормальний вигляд, трохи схуд, став уважнішим.
Привіт, Марічко.
Привіт. Ти добре виглядаєш.
І ти.
Постояли секунду.
Кефір береш? спитала вона.
Та, ось обираю.
Оцей добрий, показала вона.
Дякую.
Він узяв пляшку, вона свою, пішли далі. На касі виявились поряд, розрахувалися, вийшли з магазину разом.
Ну, сказав Олег. Бувай.
Бувай, посміхнулась Марічка.
Вона повернула направо, він наліво.
