– Алло, Настю, не можу довго говорити, тут Віталія б’ють, – ці слова прозвучали як грім серед чистого неба. Настя завмерла, міцніше стиснувши телефон у руці. Серце почало калатати швидше, адреналін розлився кров’ю. Вона навіть не встигла запитати, як зв’язок обірвався. Чоловік пішов увечері з другом у бар випити пива після роботи. Звичайна п’ятниця, звичайні плани. Але тепер усе змінилося.
Настя кинулася до дверей, схопила ключі й вибігла на вулицю. По дорозі телефонувала чоловікові, але він не відповідав. Тривога зростала з кожною хвилиною. Нарешті їй вдалося додзвонитися до його друга, який був свідком події.
– Та як ти міг його розібрали?! – кричала Настя в трубку, ледве стримуючи сльози. – Чому не допоміг?! Чому подзвонив мені, а не в поліцію?!
Друг намагався виправдатися, несвязно пояснюючи, що злякався та вирішив повідомити Настю, щоб вона знала. Його голос тремтів, тільки розпалюючи її гнів.
– Встиг у бік відійти, так? А мій чоловік залишився сам! Ти взагалі розумієш, що коїш?! – не давала йому й слова промовити.
Вона помчала на місце події, спотикаючись, сподіваючись встигнути. Але коли добігла, там нікого не було. Поліцейська машина вже відвезла Віталія невідомо куди. Настя лишилася сама посеред вулиці, відчуваючи себе безпорадною.
Зранку вона пішла до відділку, де дізналася, що чоловіка затримали за «хуліганство». Виявилося, хтось із перехожих викликав поліцію, повідомивши про бійку. Але ніхто не бачив, що нападали зливари, а не Віталій із товаришем. Виглядало так, наче вони самі започаткували бійку.
Настя була в шаленстві. Вона намагалася пояснити поліцейським, що її чоловік – жертва, але тільки розвели руками. Друг, якого вона так шукала вчора, вже давно був вдома й спав, ніби нічого й не сталося.
Вийшло витратити цілий день, щоб знайти свідків. Нарешті, один із перехожих підтвердив, що бачив, як на Віталія напали кілька осіб. Це стало ключовим доказом для його звільнення.
Ввечері Настя нарешті зустріла чоловіка біля відділку. Він виглядав втомленим і пригніченим. Вона міцно обняла його, намагаючись передати всю любов. Але всередині кипів гнів. Вона не могла пробачити другові його боягузтво. Віталію пощастило – усе обійшлося без серйозних наслідків.
Віталій подзвонив другові:
– Як ти міг стояти й дивитися?
– Не знаю, Вітя, – відповів той. – Мене охопив страх. Хотів допомогти, але не зміг. Ти ж знаєш, я завжди був боягузом. Побачивши їх, подумав лише про те, як самому сховатися. Мені соромно, але я зробив те, що вважав правильним.
– Зрозуміло, – Віталій перервав розмову, подумавши: «Нащо мені такий друг?»
Пізніше друг не раз намагався пояснити, що боягузтво – це не вибір, а вже його натура. Він не пишався цим, але й змінитися не міг. Все життя уникав конфліктів, ховався від проблем. Ця ніч лише довела його слабкість. Він запевняв, що це не мало б розбити дружбу. Мовляв, треба просто сходити ще раз у бар і «випити світову».
Але ніякі пояснення не допомогли. Віталій більше не вважав його другом.
