— Ба, казку розповіси? — запитав шестирічний Ярик.
— Лише коротку. Вже час спати. Завтра в садочок не схочеш прокидатись. — Ганна поправила на внуку ковдру.
— Схочу, — пообіцяв хлопчик.
Ганна вимкнула світло, залишила лише невелику лампу біля ліжка, взяла з полиці книжку, наділа окуляри й знову сіла на край його ліжка.
— Лягай до мене, — попросив Ярик і посунувся, даючи місце бабусі.
— Я так засну. — Але внук дивився так благально, що Ганна зітхнула й прилягла поруч. Він миттю притулився до неї й позіхнув.
Ганна почала читати, час від часу прислухаючись до дихання внука. Коли переконалася, що він спить, обережно підвелася й вийшла з кімнати, тихенько зачинивши двері.
На кухні вона торкнулася чайника. Ще теплий. Налила чашку чаю й сіла за стіл. «Де ж Олеся? Обіцяла приїхати о дев’ятій. Може, заночувала в подруги? То подзвонила б. Зателефонувати самій? А раптом за кермом? Відволіку, ще й аварія трапиться…» Вона перехристилася на іконку в кутку. «Почекаю ще трохи».
Відпила й поморщилася. Чай зовсім охолов. Вилила його в раковину, підійшла до вікна, за яким стояла густа, тривожна темрява.
Раптом за спиною пролунав дзвінок. Ганна аж підскочила, кинулася до столу, щоб вимкнути гучну мелодію й не розбудити внука. Завмерла з телефоном у руці. На екрані — невідомий номер, а не обличчя доньки.
Шахтрять? Для них надто пізно. А раптом у Олесі сів акумулятор? І вона відповіла.
— Добрий вечір. Майор Коваленко. Олеся Михайлівна Шевченко вам ким доводиться?
— Донькою. А що трапилося? Чому… — почала Ганна.
— Як до вас звертатися? — перебив чоловічий, беземоційний голос.
— Ганна Семенівна.
— Ганна Семенівна, прошу, не хвилюйтесь…
— Як не хвилюватися? Поліція просто так не дзвонить. Може, ви шахрай? Гроші вимагатимете? Так у мене немає, а якби й були — не дала б. Чому мовчите?
— Олеся Михайлівна потрапила в аварію на трасі…
Після цих слів Ганна вже нічого не тямила. Вона схопилася за груди, намагаючись вгамувати скажене серцебиття. А майор говорив і говорив. Вона глибоко вдихнула й закашлялася. Очі заплили сльозами.
— Скажіть мені… — прошепотіла Ганна, — вона жива?
— Жива, але в комі. Стан важкий.
— У якій лікарні? — Вона ледь видихала слова.
— У третій, але зараз їхати немає сенсу. Ви з її сином? Будьте з ним. Вона все одно в операційній. Завтра приїжджайте, лікар все пояснить. Як вона опинилася на трасі? — раптом спитав майор.
— Постійте, звідки ви знаєте про сина?
— Із її телефону. Як вона опинилася на трасі? — повторив майор Ковальчук… Коваль?.. Ганна намагалася згадати його прізвище, наче це було найважливіше зараз.
— Не зна… — почала вона й змовкла. — Вона їхала до подруги, на день народження. Як я її відмовляла… — Ганна похитала головою, наче майор міг це бачити. — Мабуть, затрималася. Обіцяла повернутися о дев’ятій. Її син чекає… Господи, що я йому скажу, коли прокинеться? — голосно зойкнула вона.
— Значить, їхала на свято… Могла випити?
— Що ви кажете? Вона розсудлива жінка, знала, що син чекає, що треба повертатися, не стала б пити, — гаряче заперечила Ганна. «Хто його знає…» — подумала вона. — Може, збиралася залишитися, а потім передумала…
— Вибачте, що турбував. — Майор положив трубку.
— Турбував… Просто вбив. Що тепер робити?
Ганна готова була миттю мчати до лікарні, але згадала про Ярика. Важко підвелася з табуретки, на яку опустилася від новин. Відкрила холодильник, дістала пляшечку з валідолом. Старалася накапати в чашку, але руки тремтіли. Зрештою просто плеснула ліків і запила водою, не моргнувши.
Сіла, стиснувши пляшечку в руці.
— Господи, спаси й поверни нам Олесю, рабу твою. У неї син, не залиш хлопчика сиротою. — Ганна щиро перехристилася на маленьку іконку.
Вона молилася довго, поки очі самі не заплющилися від втоми.
— Ба, прокидайся! Ба. Мама не приїхала?
Внук тряс її за плече. Ганна повільно виринала з тяжкого сну. У голові спалахнула пам’ять про вчорашній дзвінок, і вона остаточно прокинулася.
— Не приїхала. Подзвонила, сказала, що заночувала там, — збрехала Ганна, хоч розуміла, що правду треба казати зараз. Все одно дізнається.
— Ти брешеш. Я чув, як ти з кимось розмовляла. Але це була не мама.
— Ярику, мама в лікарні, — зізналася Ганна й притягла внука до себе, щоб не бачив її сліз.
— Вона захворіла? — схвилювався Ярик, вириваючись.
— Так. Їй зробили операцію. Може, посидиш у тітки Марії, нашої сусідки? А я швидко з’їжджу в лікарню й усе дізнаюся?
Хлопець заперечливо закрутив головою.
— Я з тХлопчик міцно схопив бабусю за руку, і вони разом вийшли з дому, щоб зустріти Олесю, яка, нарешті, відкрила очі й посміхнулася їм обом.
