Того дня Олеся, як завжди, готувала обід нарізала мясо на тушковану страву. На кухні пахло цибулею, на сковороді шипіли шматочки, коли раптом задзвонив телефон. Її чоловік Богдан підніс слухавку. Голос був стриманий:
Агов?
Далі пауза. Довга. Ніби хтось говорив без перерви, а він просто слухав. Олеся витерла руки об фартух і вийшла з кухні. У коридорі нікого. Провід телефону простягався до дитячої кімнати. Серце стиснуло. Не знаючи, чому, вона йшла тихо, як злодій на стеблинках.
З-за замкнених дверей почувся його шепіт. Голос, яким він із нею ніколи не розмовляв.
Марічко, будь ласка, заспокойся Я розумію, чесно. Але й ти мене зрозумій. У мене сімя, я не можу зараз приїхати Я теж тебе люблю. Дуже. Але зараз не можу говорити Олеся може зайти будь-коли. Я їй усе розповім, але ще не час Завтра. Будь ласка, не дзвони мені сюди зараз. І так Я тебе люблю.
Її ніби ударило струмом. Рука, готова відчинити двері, застигла в повітрі. Серце билося так, що дихати стало важко. «Я тебе люблю». Він сказав це іншому жінці. Не їй.
Олеся не влаштовувала сцен. У голові пролунав мамин голос: «Ніколи не приймай важливих рішень у гарячці». Вона випросталася, як могла, і повернулася на кухню. Взяла ніж, але рука струсилася. Шматки мяса лягали на дошку неохайно. Біля ніг терлася кішка, Олеся кинула їй шматочок цединичний жест автоматичної доброти.
«Я теж тебе люблю»
Ці слова крутилися в голові, як навіювання. Вона вчепилася в іншу його фразу: «У мене сімя» Тобто, ще важлива? Ще значуща?
Але тоді хто вона? Лише мати його дітей? Господиня? Звичка? Біль стиснув груди. Адже у них усе було добре. Він був турботливим, уважним. Жодних ознак віддаленості. Ніколи не давав приводу.
Через двадцять хвилин Богдан повернувся на кухню, вдихнув запах страви й усміхнувся:
Який аромат! Скоро обід?
За півгоди. Мясо дрібно порізала швидше протушиться Хто дзвонив?
Що? ніби не зрозумів. А, з роботи. Попросили приїхати завтра прийняти лісоматеріали.
Часто тебе кличуть у вихідні. Мені це не подобається.
Усі у відпустках, літо ж
М-м.
Чого така сумна, Олесю?
Просто втомилась. Думала, завтра разом будемо, поїдемо на дачу.
Але ж ти працюєш. Під’їдемо ввечері.
Богдане
Що?
Ти мене любиш?
Ну звісно, що ти. Люблю, Олесю. І наших хлопців люблю. Адже знаєш сімя для мене все.
Він випростався, обійняв її, поцілував у шию. Але вперше в житті цей поцілунок був їй неприємний.
Пізніше вона лежала на дивані й дивилася на синів, що гралися поруч. Кішка стрибнула їй на живіт, встромила пазурі подякувала за частування. Олеся стиснула її лапки, схилила голову до пухнастого хутра.
Та жінка вона має зникнути.
Олеся не могла ділитися чоловіком. Не могла спати з ним, знаючи, що він був із іншою. Але втратити його нестерпно. Рішення прийшло саме собою: розібратися з коханкою. Особисто. Без його участі.
Наступного дня, коли чоловік відвіз дітей до садочка і збира́вся «на роботу», Олеся сказала на роботі, що погано почувається, і залишилася вдома. Замаскувавшись, позичила у сусідки халат і хустку «на фабриці стіни фарбувати». Потім прямо до міського парку. За кілька хвилин вийшов Богдан. Олеся йшла слідом, ховаючись у проходах.
Він зайшов до ринку, купив шовкову хустку й фруктів, потім повернув у приватний сектор. Олеся зрозуміла: там вона живе. Чоловік зник за воротами.
Вона сіла на лавку. Чекала. І ось він вийшов не сам. Висока білявка поруч. Вони попрямували до лісу туди, де колись гуляли разом із нею. Олеся пішла додому. В голові жар. В душі безнадія.
За кілька днів їй вдалося роздивитися Марічку красуня, хоч і зрадниця. Років тридцять. Потім удача: побачила Марічку з подругою. Та, нічого не підозрюючи, вибалакала все.
Марічка? Сама з хворою дитиною, чоловік кинув. Тепер має шанувальника. Одруженого. Каже, що «покине свою жінку заради неї», прошепі
