Усього шість років було Соломії, коли її світ розколовся навпіл. Одного звичайного вечора батько зібрав речі та вийшов із хати. Не на роботу. Не до крамниці. А назавжди. Тоді вона ще не розуміла, що означає страшне доросле слово «розлучення». Просто з того часу він більше не повертався. Не обіймав. Не цілував у маківку перед сном. Не говорив: «Я поруч».
Начебто історія, як у багатьох. Звичайна. Звична. Але для маленької дівчинки це був кінець світу, бо вона вирішила: це вона винна. Вона їсть. Її треба вдягати. Незабаром до школи — а це витрати. А мати втратила роботу, і бідний тато вже не витримав… стомився тягнути їх обох.
«Мамо, а якщо я їстиму менше, тато повернеться? Я можу їсти тільки у садочку…» — із надією прошепотіла дівчинка, дивлячись блакитними очима в обличчя матері.
Жінка притиснула дитину до грудей і заплакала. Плакала довго, а Соломія їла все менше й менше. Та тільки батько так і не повернувся.
Перше вересня. Соломія йде до школи. Перший раз — у перший клас. Білосніжна блузка, чорна спідничка, жакет і два величезні банти, як у ляльок із вітрин. Вона стояла перед дзеркалом і думала: «Якби тато побачив мене зараз, він би точно повернувся. Адже хто ж відмовиться від такої гарної донечки?»
Мати тримала її за руку, у другій — букет для вчительки. Дівчинці було одночасно страшно й радісно. Але все це затьмарювала одна, майже відчайдушна надія: тато прийде. Він мав прийти. Сьогодні він не може не прийти.
«Соломіє, чого ти все озираєшся? Не бойся, я поруч», — тихо промовила мати.
Але дівчинка не боялася. Вона шукала. Шукала батька в натовпі. Шукала поглядом, серцем, диханням. Шукала, бо вірила: він тут. Просто вона його не бачить. Може, і він її не помітив. А вона ж у першому ряду — точно мав би побачити!
Коли лінійка скінчилася, і першокласників повели до класу, Соломія трималася з усіх сил, щоб не розплакатися. Вона так старалася — і даремно. Чи ні? А раптом він все-таки бачив? Просто не підійшов?
«Тато чекає нас вдома?» — спитала вона у матері по дорозі.
«Не знаю, доню…» — із тягарем у голосі відповіла жінка.
Але Соломія бігла додому попереду матері. Вона була певна: він там. Відчинила двері… і побачила порожню хату. Тільки тоді і заплакала. По-справжньому.
Мати гладила її по волоссю, пояснювала, що, можливо, батька не відпустили з роботи. Але сама вже давно знала: він не прийде. Він не прийшов і тоді, коли вона сама пішла до нього, благаючи:
«Олесю, я нічого від тебе не прошу. Але Соломія чекає. Вона вірить. Прийди хоча б раз. Поговори з нею».
«Прийти?» — відмахнувся він. «Треба ж із подарунком, з квітами… А в мене грошей нема. Не треба дитині брехати».
«Хай тобі ті гроші гилем удавляться…» — прошепотіла мати Соломії, виходячи та грюкаючи дверима.
Дівчина росла. Тиха, слухняна, старанна. Без істерик, без скарг, без зайвих запитань. Тільки старанна — аж до виснаження — бути хорошою. Вчилася на відмінно. Не тому, що прагнула успіху. А тому, що десь у глибині душі сподівалася: «Ось зараз він довідається, як я добре вчуся, і прийде. Посміхнеться. Погладить по голові. Скаже, що пишається мною».
Але він не приходив.
«Мамо, а запросимо його на мої іменини? Я не хочу подарунків. Нехай просто прийде…»
Мати не відповідала. А Соломія зачинялася у кімнаті й плакала. Бо знала: не прийде.
Вона закінчила школу із золотою медаллю. Випускний вечір — свято, яке мало стати гордістю для всієї родини. Сукню пошили, бабуся з дідусем приїхали із села. Але за дві години до початку урочистостей вона сіла на лавку біля хати, де жив батько. Хотіла запросити. Хотіла показати, якою вона стала. Хотіла, щоб він хоча б раз сказав: «Пробач мене, доню. Я пишаюся тобою».
Він вийшов із під’їзду. Сумка через плече, погляд ковзається по перехожих. Повз. Навіть не впізнав.
«Тато!» — вигукнула вона. «Це я! Соломія!»
Він обернувся. Секунда паузи.
«Виросла», — холодно кинув він.
«Я школу закінчила. Із медаллю. У Львів збираюся вступати…»
«В мене грошей нема. Не сподівайся».
«Я не за грішми… Я хотіла запросити тебе на випускний…»
«І що мені там робити?»
Вона більше не слухала. Бігла геть. Сльози давили. Саме тоді, стоячи сама на перехресті, Соломія зрозуміла: її дитинство скінчилося.
Вона закінчила університет. Повернулася до рідного міста — мати сильно захворіла. Влаштувалася за фахом, зустріла Тараса. Чесночесного, доброго, вийшла заміж, народила доньку, потім другу — і слово «тато» викреслила із серця назавжди.
