Я зовсім втратила бажання допомагати своїй свекрусі, коли дізналася, що вона зробила. Але й покинути її не можу.
У мене двоє дітей. Діти від різних батьків. Першою народилася донька. Ярина зараз вже 16 років. Її батько сплачує аліменти, постійно з нею на звязку. Хоч мій перший чоловік давно одружений з іншою, має ще двох дітей, все ж він не забуває про нашу Ярину.
Мій син, на жаль, менше щасливий у цьому сенсі. Два роки тому мій другий чоловік тато сина тяжко захворів і за три дні помер у лікарні. Час минає, а досі не можу повірити, що його більше нема. Часто ловлю себе на думці, що двері ось-ось відчиняться, він зайде, посміхнеться та побажає гарного дня. І тоді я плачу весь день.
За цей час я дуже зблизилася з мамою мого покійного чоловіка, Ганною. Нам обом було боляче: її син був для неї всім. Ми лишилися разом та підтримували одна одну у цей складний період. Часто телефонували, відвідували одна одну, розмовляли про нього, переживали спільний біль.
Я навіть подумувала, що добре було б жити разом, однак потім Ганна відмовилася. Минуло вже сім років. Наші стосунки із свекрухою завжди були теплі. Можна сказати, ми стали майже подругами.
Памятаю, коли я завагітніла, свекруха обмовилася про тест на батьківство не знаю, чому. Виявилося, вона колись дивилася по телевізору передачу, де чоловік багато років виховував чужу дитину, а потім про все дізнався. Я одразу відповіла, що це повна нісенітниця.
Якщо чоловік сумнівається у своїй дитині, то він ніколи по-справжньому не буде її татом, а лише батьком вихідного дня!
Ганна тоді сказала, що впевнена: я вагітна від її сина. Я була майже переконана, що як тільки народиться син, вона вимагатиме тест, але згодом це питання більше не порушувалося.
Цього року влітку свекруха сильно захворіла, її стан дуже погіршився. Я вирішила, що вона має жити ближче. Почала шукати квартиру для неї через агентство, щоб купити їй житло.
Та Ганна потрапила до лікарні, а для оформлення документів на квартиру потрібно було свідоцтво про смерть її чоловіка. Вона не могла піднятися, тому я сама поїхала до її квартири шукати папери.
Переглядаючи документи у старому портфелі, натрапила на щось несподіване. Це був тест на батьківство: коли моєму синові було лише два місяці, свекруха зробила тест і результат підтверджував батьківство мого чоловіка.
Я була вражена. Стало ясно: вона мені ніколи до кінця не вірила! Я не змогла тримати це в собі і все їй висловила. Тепер Ганна просить вибачення, каже, що шкодує про цей необдуманий вчинок. Але я досі не можу заспокоїтись. Відчуваю себе ошуканою, немов її мовчання було зрадою всі ці роки.
Мені важко зараз хотіти допомагати свекрусі так щиро, як раніше. Але водночас розумію: окрім мене, допомоги їй чекати нема від кого.
Я не хочу позбавляти сина бабусі, тому й надалі підтримуватиму її. Але тої теплоти й довіри, що колись нас єднала вже, напевно, не буде між намиТа з часом я помітила: гнів і образа з’їдають не її, а мене. Одного дня, коли я принесла їй свіжі фрукти, ми довго мовчали на балконі, слухаючи дощ. Ганна тихо сказала:
Я знаю, що завдала болю. Не вимагатиму твого прощення Але якщо колись зможеш, буду вдячна.
Я глянула на неї таку самотню, втомлену й винувату. Мені раптом стало дуже шкода цю жінку, яка втратила майже все, але одного таки не втратила любов до свого внука. Можливо, я ніколи не зможу повністю пробачити зраду. Але навчилася не носити її в собі заради себе і дітей.
Ми удвох робимо чай, поки син у кімнаті збирає рюкзак до школи. Часом говоримо про минуле, частіше плануємо завтрашній день. Біль не минає, але тепер я знаю: навіть зі зламаною довірою можна знову навчитися бути родиною. І нехай наші стосунки вже не такі прості, я бачу, як син притискається до бабусі, як обіймає її, і вірю ми ще зможемо бути щасливими, кожен по-своєму.
