27 листопада
Я вирішила одружитися з сусідом, якому вісімдесят два роки аби його не відправили до будинку для людей похилого віку.
Ти з чого взяла? майже підскочила від захвату моя сестра Люда, коли я їй це розповіла.
Поперше, йому не вісімдесят, а вісімдесят два, спокійно відповіла я. Подруге дай мені закінчити.
Все почалося, коли я підвіконням почула розмову його дітей. Вони приїжджали два рази на рік, лише щоб переконатися, що батько ще дихає, а потім зникали. Цього разу підходили до нього з листівками різних будинків для літніх.
Татку, тобі вже вісімдесят два. Ти не можеш жити один.
У мене вісімдесят два роки, а не вісімдесят дві хвороби, рявкнув він своїм хриплим, теплим голосом. Я сам готую, ходжу на базар і навіть серіали переглядаю без сну. Усе зі мною в порядку!
Вечором він постукав у мої двері з пляшкою вина і виглядом людини, яка готується до важливої, хоч і трохи безглуздої розмови.
Потрібна допомога трохи незвична, сказав він.
Два бокали вина, і ця «незвична» допомога перетворилася на пропозицію руки і серця.
Тільки формально, пояснював він. Якщо я одружений, дітям буде важче відправити мене кудись подалі від очей.
Я дивилася у його сині очі, в яких ще палав живий вогонь і характер, і згадала свої тихі вечори: порожня квартира, телевізор і самотність у повній тиші. А він був єдиний, хто щодня запитував, як у мене справи.
А моя вигода? уточнила я.
Плачу половину рахунків, недільний борщ і хтось, кому важливо, що ти повернулася додому.
Через три тижні ми стояли в ЗАГСі.
Я в сукні «знайдена вранці».
Він у старому костюмі, що пахне нафталіном і спогадами.
Свідками були продавчиня з кіоску і її чоловік, які ледве стримували сміх під час церемонії.
Можна цілувати наречену, сказав службовець.
Він поцілував мене в щоку так голосно, ніби розрив конверт.
Далі все йшло дивовижно легко: він підймався о шостій ранку, робив свої «легендарні» пять віджимань, я пила вчорашню каву і пізно лягала після роботи.
Це не кава, це каторга, ворчав він.
А твої вправи пародія на спорт, відповідала я.
У неділі дім наповнювався ароматом борщу і сміхом.
Він розповідав про свою дружину, яку любив усе життя, і про дітей, які бачили в ньому вже не батька, а проблему.
Поки одного дня ті самі діти не вдерлися до нашого будинку з обвинуваченнями:
Вона користується ним!
Я чую чудово! закричав він з кухні. І, до речі, твоя кава гірша!
Навіщо вам цей шлюб? запитала його донька, холодно виштовхуючи мене поглядом.
Я подивилася туди, куди він співав, наливаючи мені каву.
Навіщо? Тому що я не одна. У мене є з ким вечеряти в неділю. Є кому сказати: «Я вдома». Є поруч людина, що радіє моєму сміху. Це злочин?
Двері зашибились так гучно, ніби поставили крапку у їхніх аргументах.
Він приніс дві чашки.
Думають, я зійшов з розуму.
Вони не помиляються, посміхнулася я.
Ти теж божевільна.
Тому ми ідеальна пара.
Твоя кава отрута.
А твій спорт мультфільм.
Ну, сімя ж.
Ми зіткнули чашками на тлі заходу сонця і справжньої «неправдивої» любові.
Через півроку все залишилося таким же: він і досі підймається занадто рано, я і далі псувала каву, а неділі пахнуть борщем і щастям.
Не шкодуєш? питаєш ти.
Жодної секунди, відповідаю я щоразу.
Хай хтось вважає наш шлюб фальшивим. Для мене це найсправжніше, що траплялося в моєму житті.
Олена.
