Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом, написав чоловік.
Знову ти за своє, Олесю! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на рахунку, а тобі нове пальто подавай. Старе що, зовсім розвалилося?
Андрію, воно не розвалилося, просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як опудало. Усі на роботі вже по три рази гардероб оновили, одна я, як з минулого століття. Невже я не заслужила одне нещасне пальто?
Заслужила, звісно, заслужила! Андрій розвів руками, і обличчя його перекривилося звичною гримасою роздратування. Але зараз не можу. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу справу купимо тобі хоча б норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Андрію. Все наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину накопичимо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Олеся сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню запарювати чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись коханого, рідного, а тепер майже чужого, з вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Ось і почалося, прошипів він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Усе, я не можу цього слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо спитала Олеся, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» стали надто частими останні півроку.
Ділова, Олесю, ділова! Не всім же в бібліотеці до шести пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про пальто мріяти.
Він грюкнув дверима так, що дзеленькнули склянки в старому серванті. Олеся здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, що настала після його відходу, була оглушливою, густою, як кисель. Вона повільно пройшла на кухню, автоматично поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь сосущої порожнечі всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, гнала від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як настирливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, спалахнув. Повернуся поговоримо». Олеся дістала телефон. Повідомлення від Андрія. Але слова були зовсім інші.
«Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимом».
Всього вісім слів. Коротких, уривчастих, як удари сокири. Олеся перечитала їх раз, другий, третій. Літери танцювали перед очима, відмовляючись складатися в зрозумілий текст. Не може бути. Це якась зла жартівлива. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона метнулася до спальні. Відкрила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самотньо лежав забутий краваток. На тумбочці не було його годинника й зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Цей скандал через пальто був лише приводом. Зручним привідцем, щоб піти.
Ноги підкошилися, і Олеся опустилася на ліжко. Дихати не вистачало повітря. Вона дивилася на порожнє місце в шафі й не могла повірити. Двадцять років. Все її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися відразу після випуску. Жили в цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не зявилися. Вона працювала в районній бібліотеці, він будував свій невеликий бізнес. Життя було не цукром, але воно було їхнім спільним життям. А тепер він просто взяв і викреслив усе одним повідомленням.
Першою справою вона подзвонила Соломії, єдиній близькій подрузі.
Соломіє… він пішов, прошепотіла Олеся в трубку, ледве стримуючи ридання.
Хто пішов? Куди пішов? не зрозуміла сонна Соломія. Олесю, ти чого?
Андрій. Пішов. Назавжди. Написав, що виїжджає.
У трубці на кілька секунд повисла тиша.
От же козел! нарешті видавила Соломія своїм голоснісним голосом. Я ж тобі казала, що його «нічні наради» добром не скінчаться! Гаразд, без паніки. Він повернеться. Відбігається й повернеться, куди йому дітися.
Ні, Соломіє. Він речі забрав.
Які, усі?
Майже всі. Написав, що ключі під килимом залишить.
Ах він!.. Соломія підбирала слова. Гаразд, сиди вдома, нікуди не йди. Я зараз приїду. Купи вина. Або краще горілки. Лікуватимемо твоє розбите серце.
Соломія примчала через сорок хвилин із пакетом продуктів і
