Сьогодні розповім історію, яку довго тримала в собі. Я була старшою у великій родині, що жила в невеличкому селі під Житомиром. На мої плечі впав тягар догляду за молодшими – годувала, лікувала застуди, провожала до школи. Батьки ніколи не питали, чи хочу я цього. «Треба!» – і все.
Друзів майже не було. Часом хтось із однолітків кидав насмішливе «нянька» чи «сопілка», а слова їхні боліли гірше розпеченої кропиви. Ховалася в коморі й плакала. Коли батько бачив сльози – хапав ремінь. «Вибити з тебе дурниці!» – лунало по хаті. Біль був не лише у тілі, а й у душі.
Дитинства у мене не було. Після дев’ятого класу батьки вирішили: буду кухарем, щоб у домі завжди було їсти. Відправили до місцевого технікуму, навіть не запитавши. Я слухалася, як завжди, стиснувши зуби.
Три роки потому влаштувалася у невеличку їдальню у місті. Батько вимагав, щоб носила їжу додому, але я не погоджувалася. Матір одразу ж сипала докорами: «Егоїстка! Через тебе діти голодні!» Першу зарплату забрали без слів. Отримавши другу – я втекла. Купила квиток на перший потяг, не думаючи, куди він іде. Головне – подалі від того пекла.
Було важко. Працювала де попало: мила сходи, підмітала вулиці, поки не взяли помічницею в кафе. Лише через роки допустили до плити. Кожну копійку збирала, мріючи про свою оселю, де сама буду господаркою. Жила у літньої жінки, Надії Степанівни, яка стала ріднішою за родичів. Брала за кімнату чисто символічно, а я допомагала по господарству. Ввечері вона зустрічала мене гарячим чаєм із м’ятою та свіжими паляничками. Тоді я вперше відчула себе щасливою.
Згодом зустріла Дмитра. Весілля не гуляли – просто розписалися. Переїхала до його батьків, народила доньку, потім сина. Життя налагоджувалося, але минуле не відпускало. Уві сні поверталися суворі обличчя батьків, їхній крик. Розповіла Дмитрові, і ми вирішили поїхати до них. Набрала повні торби гостинців – цукерки, фрукти, ковбасу – сповнена надії, що тепер усе буде інакше.
Але коли переступила поріг – почула не вітання, а прокльони. Батьки сипали образами, а тато замахнувся. Брати спивалися, сестра пішла за поганими людьми. На дітей навіть не глянули. Мати гримнула дверима, викрикнувши: «Зраднице!» Я стояла, німа, стискаючи важкі торби. Можете сміятися, але я розвернулася, забрала гостинці та пішла. Назавжди. Навіть на похорон не прийду.
