Я залишилася сиротою в шість років, коли моя мати народжувала молодшого брата.
Досі памятаю той день. Ми вже були двома дівчатками, а мати чекала третю. Я чітко чула її крики, сусідок, що збіглися, плач А потім тиша.
Чому не покликали лікаря? Чому не повезли до лікарні? То село було далеко? Дороги розмиті? Не знаю. Але причина, мабуть, була. Мати померла під час пологів, залишивши нас із новонародженою Олесею.
Батько, збитий з пантелику, не мав родини тут, на Півночі всі були на Півдні. Ніхто не міг допомогти з дітьми. Сусідки порадили йому швидко одружитися. Не минуло й тижня після похорону, а він уже був заручений.
«Одружся на вчительці, казали, жінка доброї душі». І він пішов. Запропонував їй руку, і вона погодилася. Може, він їй сподобався? Молодий, гарний. Високий, стрункий, чорні очі, наче циганські. Такого важко не помітити.
Отже, одного вечора батько привів наречену познайомитися.
«Ось, привів вам нову матір!»
В мені кипіли біль і гіркота моє дитяче серце не могло цього прийняти. У хаті ще пахло мамою. Ми носили сукні, які вона пошила й випрала власноруч, а він уже показував нам іншу. Зараз я розумію його, але тоді ненавиділа обох. Не знаю, що ця жінка про нас подумала, але увійшла під ручку з батьком.
Вони були трохи пяні, і вона сказала:
«Кличте мене мамою і я залишусь».
Я шепнула молодшій сестрі:
«Вона нам не мати. Наша мати померла. Не клич!»
Сестра заплакала, а я, як старша, випалила:
«Ні, не будемо кличти! Ти нам чужа!»
«Ото сміливість! Ну що ж, тоді я не залишаюсь».
Вчителька вийшла, батько хотів бігти за нею, але застиг на порозі. Повернувся, обняв нас і розридався. Ми плакали разом з ним. Навіть маленька Олеся хлипала у своїх пеленах. Ми сумували за матірю, він за коханою дружиною. Але в наших сльозах було більше болю. Сльози сиріт однакові скрізь, і туга за матірю не має мови. Це був єдиний раз, коли я бачила, як плаче батько.
Він пробув із нами ще два тижні. Працював на лісозаготівлях, бригада його вирушала в гори. Іншої роботи в селі не було. Він домовився із сусідкою, залишив грошей на їжу, а Олесю віддав іншій. І поїхав.
Залишилися ми самі. Сусідка приходила, варила, топила піч і йшла. У неї свої справи. А ми цілі дні самі: холод, голод і страх.
Село вирішило нам допомогти. Потрібна була жінка, яка б врятувала сімю. Не просто будь-яка, а особлива така, що зможе прийняти чужих дітей як своїх. Та де ж її знайти?
З розмов ми дізналися, що є одна молода жінка з далеких родичів сусідки. Чоловік покинув її через те, що не могла мати дітей. Або мала, але вони померли точно ніхто не знав. Дістали адресу, надіслали листа, і через тітку Марію до нас покликали Зіну.
Батько ще був у лісі, коли Зіна прийшла рано вранці. Увійшла так тихо, що ми навіть не почули. Я прокинулася від кроків у хаті. Хтось рухався, ніби мати: брязкіт посуду на кухні, а запах? Оладки!
Мовчки ми підглядали через щілину. Зіна спокійно прибирала: мила тарілки, підмітала підлогу. Поки не почула, що ми не спим.
«Ідіть сюди, білявоньки, снідати!»
Мені сподобалося, що вона нас так називає. Ми й справді були біляві, з блакитними очима, як мама.
Ми наважилися вийти.
«Сідайте за стіл!»
Перепрошувати не довелося. Зїли оладки і вже відчули до неї довіру.
«Кличте мене тітонькою Зіною».
Потім вона викупала нас, випрала білизну і пішла. Але наступного дня повернулася! І хата засяяла в її руках. Чисто й затишно, як за мами. Пройшло три тижні батько ще в лісі. Тітка Зіна доглядала нас бездоганно, але тримала дистанцію, немов боячись нашого привязування. Особливо до неї тягнулася Вірочка їй було лише три роки. Я ж була обережнішою. Тітка Зіна була суворою, рідко посміхалася. Наша мати ж була живою співала, любила танцювати, кликала батька «Миколо».
«Коли батько повернеться, може, не прийме мене. Який він?»
Я, збентежена, розхвалила його так, що мало все не зіпсувала!
«Він чудовий! Спокійний! Коли випє одразу засинає!»
Тітка Зіна насторожилася:
«Часто пє?»
«Так!» відповіла Вірочка, але я штовхнула її й додала:
«Тільки на свята».
Тієї ночі Зіна пішла спокійнішою. А батько повернувся ввечері. Увійшов у хату, озирнувся здивовано:
«Думав, ви тут голодуєте, а ви, як князівни, живете».
Ми розповіли все. Він задумався, потім сказав:
«Ну що ж, подивимося на цю нову господиню. Яка вона?»
«Гарна, поспішила Вірочка,
