— Людо! Ти вдома? — кличе чоловік Василь, переступаючи поріг.
— Я на кухні, — відповідає Людмила.
Сьогодні вона повернулася раніше, розпочинає готувати вечерю.
Василь скидає верхній одяг, миє руки і входить на кухню.
— Чому ти не радієш? — питає він.
— А що я маю радіти? — здивовано відповідає дружина.
— По дорозі я зустрів Роксолану з нашого відділу. Вона сказала, що вам сьогодні переказали премію за квартал. Щедру.
— Справді? А яка тобі радість від цього?
— Я ж вчора казав: мати дзвонила, просила Зорі допомогти з іпотекою. Ти сказала, що грошей немає. Тепер вони з’явилися. Давай Зорі передамо десять тисяч гривень, — пропонує Василь.
— На що? — уточнює Людмила.
— Не заперечуй, ти ж знаєш, як важко Зорі самій виплачувати іпотеку. Я збираюся подзвонити мамі, скажу, що переказали гроші, — каже Вася і хапається за телефон.
— Стоп! Зупинись! Хіба я казала, що готова платити іпотеку за твою сестру? — перериває його Людмила.
— Чому б і ні, якщо у нас є гроші? — продовжує він.
— Гроші не в нашій скрині, а в мене. Це премія, яку я заробила, працюючи без упину три місяці!
— Ти справді вважаєш, що я всюди орю з ранку до вечора лише для того, щоб допомогти твоїй сестрі? Чи є в цьому ще якусь іншу мету?
— Людо, у неї ж діти!
— У мене теж є дитина. Варя — наша донька. Ти ж пам’ятаєш, вона навчається на другому курсі університету і живе в іншому місті в гуртожитку.
— Я щомісяця пересилаю їй гроші на життєві потреби. А ти за ці два роки доньці хоч одну гривню дав?
— Я знаю, що ти їй пересилаєш.
— Чи не хочеш, аби вона отримала хоча б тисячу гривень від батька на нові колготки? — запитує Людмила. — А твоя сестра, перш ніж братися за іпотеку, мала оцінити, чи зможе її виплатити.
— Але банк схвалив її заявку, — нагадує Василь.
— Банківські фахівці вміють рахувати. Вони вже порахували, що Зорі вистачить грошей. Якщо ж чогось не вистачає, то, скоріше за все, вона витрачає їх неправильно.
— Наприклад, зайве ходить у кав’ярні, замість того щоб вчасно сплачувати кредит. Тому я не збираюся фінансувати її зайвий розкішний спосіб життя!
Вечірня тиша порушується, коли Людмила телефонує мамі і каже, що щойно переказала їй вісім тисяч гривень.
— Дивно: для Зорі у тебе грошей немає, а для матері — будь ласка, — обурюється чоловік.
— Так, Васю. У мами зламався протез, треба до стоматолога, а пенсія мала. Це моя мати, а Зоря — чужа людина, — пояснює Людмила.
— Насправді Зоря — моя рідна сестра! — нагадує Василь.
— Правильно, твоя, а не моя. Які претензії до мене?
— Якщо так, то післязавтра отримаю зарплату і сам переказую гроші Зорі, — каже він.
— Будь ласка, спочатку, як завжди, скинь десять тисяч на господарську карту, — відповідає Людмила.
— Людо, я давно запитував: десять тисяч — це не багато? Не можу менше?
— Можна й менше, тільки тоді на вечерю буде макарони з кетчупом, а не домашні котлети чи відбивні. Можна й не платити за комунальні послуги, не купувати пральний порошок, — посміхається вона.
— А чи не можливо економніше вести господарство, щоб і на відбивні, і на інші потреби вистачало?
— Хочеш — спробуй. Якщо вдасться, я перейму досвід, — відповідає Людмила.
На цьому розмова завершується. Проте Василь вирішує, що Людмила не виконає загрозу, і переказує майже всю зарплату сестрі.
Наступного дня, повернувшись з роботи, він бачить, що на кухні немає жодної ознаки вечері.
— Людо, що у нас сьогодні на вечерю? — запитує він.
— Подивися в холодильник, — відповідає дружина.
Василь відкриває холодильник: порожньо. Лише на дверцях стоїть самотня пляшка кетчупу, а в ящику для овочів лежать два зморшені яблука.
— Людо, тут нічого немає.
— Справді? А що там мало бути? Ти щось туди поклав? — питає вона. — Хіба ти не знав, що щоб щось достати, треба спочатку щось туди поставити?
— Досить, я вже голодний, — каже Василь.
— Я ж тебе попереджала: куди гроші віднесеш, туди й вечеряти йди. І снідати, до речі, теж, — заявляє Людмила і сідає у крісло, продовжуючи в’язати.
Василю доводиться їхати до мами.
Наступного дня в будинок приходить свекруха Ганна Петрівна, щоб особисто поговорити з невісткою.
Після довгої тиради Ганна Петрівна каже:
— Ви даремно так старалися, Ганно Петрівно. Я нічого нового не почула. Я й так знаю, що я погана дружина. Може, Василь тоді переїде до вас? Навіщо я вам така?
— Ти дурниць не кажи! Вийшла заміж — живи з чоловіком! — відповідає свекруха.
— Все зрозуміло. Це ж тільки я погана! А квартира у мене хороша, зарплата чудова, премія — одна біда: я не хочу ділитися ні з вами, ні з Зорею!
— Тож ви хочете висушити сина кишені? Тримайте його весь місяць самі. Пам’ятайте: він не їсть сосиски, від курки теж не візьме.
— Тож на вечерю — відбивні зі смаженою картоплею та салатом. Можна ще голубці — тільки м’яса більше кладіть. Білизну його теж самі прати будете.
— Людмило, ти що — з глузду з’їхала? Жили ж ви раніше! — здивувалася свекруха.
— Жили, іноді навіть непогано, поки ви не всунули свій ніс у наше життя. Зорю з Гришею розлучили, а тепер за нас беретеся?
— Ти що несеш? Кого я розлучила? — обурилася Ганна Петрівна.
— А хто ж, як не ви? Дочки на нерви капали: «Гриша такий — Гриша сякий! Він не поважає, мало заробляє, освіта не та, квартира маленька…»
— Дістали Гриця до печінки, ось він і втік! А Зоря залишилася одна з дітьми і важкою іпотекою. Тепер ваша душа задоволена?
— Мабуть, ні! Вам нудно стало, і ви взялися за нас! Я не Гриша, я не буду довго терпіти — поверну вам Васю, піклуйтеся про нього самі, хто краще за рідну матір? Справді, Васю?
— Що ти, Людо! Я й не думав про це! Я не хочу розлучатися! Просто мама запропонувала Зорі допомогу, — виправдовується чоловік.
— Допомога? Тоді до наступної зарплати живеш у мамі чи у Зорі — це вже, як вони домовляться. А я подумаю.
Василь розуміє, що Людмила не жартує. Увесь місяць до наступної зарплати він живе у матері.
П’ятого числа повертається додому.
— Людо, я там переказав зарплату і Варі три тисячі відправив, — повідомляє він, входячи.
З кухні линув аромат смаженої свинини в кисло‑солодкому соусі.
— Іди мий руки і сідай вечеряти, — посміхається Людмила. — Чи підеш до мами?
Василь злякано розплющує очі, нервово кивнув головою. Йому так страшно, що навіть язик застиг. Людмила розуміє, що слова марно, і діє.
Ось які дії з її боку одразу входять у пам’ять і залишаються надовго! А коли забудеш — вона з радістю нагадає!
Як вам витівка Людмили? Пишіть думки в коментарях, ставте лайки. Друзі, якщо хочете ще більше історій — залишайте коментарі і не забувайте про лайки, це надихає нас писати далі!
