Я зрозуміла, що мій колишній чоловік мені зраджує, бо раптом почав підмітати вулицю. Звучить як анекдот, але так і було. Він працював електриком, мав свою майстерню у гаражі біля нашого будинку в Вінниці. Цілими днями возився з проводами, інструментами, ходили до нього клієнти. Господарською роботою він ніколи особливо не захоплювався навіть картоплю почистити для нього було цілою подією. Просто таке не його як мав кілька вільних хвилин, то сідав дивитися футбол, чи кличе друзів на шашлик і пиво, або просто лежить і читає газету. Взагалі людина спокійна, без вибриків ніколи не закочував сцени, не підозрював і мене у чомусь, не був взагалі ревнивий.
У нас біля хати асфальтована вулиця з алеями лип завжди двір у листі, пилюці та після дощу болото. Підмітати доводилося практично щодня. Зазвичай це була моя справа. Я ще до того, як почну варити сніданок, виходила з віником, поки ще люди сплять. Так було завжди, аж раптом у сусідній хаті оселилася нова сусідка Олеся. Нічого дивного, та хата часто здавалася в оренду, мешканці постійно змінювалися.
Минуло з пів року після її переїзду, і мій Борис починає мені казати:
Не турбуйся, сьогодні підмету я.
На перших порах подумала: от молодець, допомагає. Я цей час займалася іншим мила посуд, прала, скидала білизну, купу своїх справ робила. Не стежила за ним, не було й думки.
Але він почав робити це щодня.
І головне точно о 7-й ранку, як по розкладу. Раніше графік у нього був тільки на роботу і на футбол з друзями.
Якось із цікавості підходжу до вікна а він стоїть з віником, але нічого не підмітає, а розмовляє. Посміхається. А перед ним Олеся. Подумала: співпадіння Наступного дня знову. І ще через день знову те саме: тільки він виходить і вона тут як тут, ніби підстрелили за розкладом.
Я вже спеціально стала за ними підглядати. І не лише вранці. Одного разу в суботу він каже: Піду в «Підкова», хлопці на пиво кличуть. Думаю, все як завжди. Але краєм ока ловлю він відчиняє двері, і тут же з подвіря Олесі виходить Олеся: О, добрий вечір, сусіде! Гарного вечора! Він у відповідь киває, а вона додає: Он і я туди йду. І пішли разом хоч би моря по коліно.
На наступних вихідних заявив, що піде в футбол пограти для нього це взагалі ненормально. Вийшов і буквально за пару хвилин Олеся також йде, ще комусь на мобільний телефонує, і вони разом йдуть своєю дорогою. Доказів не було ні смс, ні фотографій. Тільки дивні збіги, розклад, ніби синхронізовані годинники.
Одного дня не витримала і кажу йому прямо:
Борисе, я знаю, що ти з Олесею.
Він аж сторопів. Спочатку відпирався, але я кажу:
Я вас бачила. Постійно. Не бреши мені.
Мовчить. Очі опустив. А потім зізнався:
Так, я з нею. Мені добре, я закоханий.
Я сказала: Збирай свої речі та йди. У нас не було дітей, майна ділили мало, домовлятися нема про що. Іронія долі він просто взяв речі та переселився до неї через паркан, у ту ж сусідню хату.
Довго вони там не жили, місяці два, може трішки більше. А потім обидва зникли виїхали з Вінниці кудись, ніхто не знає куди. Про них вже нічого не чула. Сусіди ще щось обговорювали, родина перепитувала, але я не хотіла більше ні про кого нічого чути. Життя триває робота, друзі, кавуся на кухні, нові клопоти, нові люди. А про такі збіги згадую вже з посмішкою.
