Та не в мене син. А у сусідки моєї, Ксенії. Твій чоловік часто до неї забігав, ось і зявився у неї хлопчина. Рудий і конопатий, прямо як твій Степан, і жодної експертизи не треба.
А що ви від мене хочете? Чоловіка мого вже нема, з ким він водився, я знати не можу…
Так Ксеня ця теж Бога вже бачить. Запустила запалення легень, згасла, як свічка. Хлопчак лишився сиротою.
У Ксенії ані рідних, нікого не лишилося приїжджа, в магазині працювала, але людей у неї тут не було
На жаль малого, доля одна дитячий будинок…
В мене свої діти є: дві доньки, чесно в шлюбі народжені! Що, щоб я чужу біду на себе взяла? Не соромно таке мені казати, вдові?!
Та він же рідний брат твоїм Валентині й Олесі Не чужий! Хлопчина добрий, ласкавий, нині в лікарні, готують документи
Не треба мені на серце давити Що тепер, усі дитсадки сюди збирати? Сама ледь тягну
Моя справа сказати. А далі вже думай.
Ніна розвернулась і пішла. Ганна вилила у кухоль гарячий чай і застигла в роздумах…
***
Зі Степаном Ганна познайомилася в Івано-Франківську одразу після університету з дівчатами відзначали диплом, хлопці підійшли познайомитись.
Степан був високий, рудий, з доладними ластовиннями на носі. Веселий, співав, розповідав смішні історії, навіть вірші читав. Провів її додому.
Потім уже стали чоловіком і дружиною. Жили скромно у її бабусі, яка згодом залишила їм обійстя в Калуші. Зявилася Валентина, через два роки Олеся. Грошей бракувало, Ганна працювала без відпочинку.
А Степан став пиячити. Міг зникати на два-три дні. Роботу втратив, Ганна сама на двох роботах тягнула малих.
Зрештою, вирішила розлучення подати. Готова була їхати з дітьми до Львова тітка давно кликала на роботу, не пропадуть.
Та раптово біда. Степан, пяний, потрапив під машину. Вже не піднявся.
Довго ридала Ганна над труною, і дівчата плакали. Батько ж…
А тепер ще й позашлюбний син… Якесь прокляття.
У двері обережно постукала Валентина висока, статна, рудоволоса, вся в матір, характером у батька.
Мамо, що є поїсти? На кіно з дівчатами збираємося, я страшенно голодна! Що ти така сумна?
Думаю над новиною. Кажуть, у твого тата ще син десь є, три роки. Матері не стало. Пропонують забрати хлопчину, аби не потрапив у сиротинець…
Ого… А хто мати? Знаєш її?
Не місцева, Ксенія, прізвища не памятаю…
І що робити думаєш? Родичів у хлопця нема?
Нікого. У лікарні він зараз, документи готують… Рудий, як тато… От картоплі поїж з ковбасою.
Валя взялася за їжу. Тим часом прийшла Олеся, теж присіла до столу. Ганна дивилась на доньок обидві руді, мов сонце. Яка сила в крові…
Наступного ранку Валя сказала:
Ми з Олесею провідали хлопчика в лікарні. Смішний, пухкенький, схожий на нас теж руденький… Як побачив нас, одразу заплакав маму кличе…
Ми яблука йому принесли і апельсин. Стоїть у ліжечку, ручки тягне… Медсестра пустила трохи побавитись з ним. Мамо… Давай заберемо його? Братик він наш…
Ганна розсердилася:
А вас нічого не бентежить? Батько гуляв, а я мала би на себе все тягти? Роботи повна хата… Легко казати забери!
Люди чужих приймають, а то рідна кров… Його ж біда не його провина! Діти не відповідають за гріхи батьків!
Куди нам ще один рот? Я й так ледве тягну господарство, на базар городину вожу, щоб вас підняти, а ти на шию брата вішаєш?
Тобі ж до університету вступати де ті гривні брати? Олеся росте… Все дорожчає…
А як опіку оформити державна допомога буде. Мамо, ти маєш серце… Батько помилився а братик жити хоче…
У серці Ганни клекотіла злість і образа. Але наступного дня вона вирішила сама подивитися на хлопчика.
У лікарні спитала у медсестри:
Доброго дня. Скажіть, будь ласка, Михайлик тут? Три роки, мають відправити в сиротинець…
А ви йому хто?.. Що хочете?
Бачити, просто подивитись хотіла. То дитина мого чоловіка… Так сталося…
Дивіться. Ваші доньки вчора були, хоч і заборонено, дала погратись Потім журився, до мами кликав…
На кілька хвилин, поглянути, обійматись не буду…
Ну йдіть, що вже…
Ганна зайшла і застигла. Перед нею другий Степан: руденькі кучері, глибокі сині очі. Сидів у ліжечку й складав кубики. Коли побачив її посміхнувся.
Тітко… А мама де? Ма-ма?
Немає, Михайлику
Я хочу додому…
І залився сльозами. У грудях в Ганни щось розірвалося. Пройшла ближче, обережно взяла дитину на руки.
Жінко, поверніть! Ви підете, а я потім слухати крики маю! розізлилася медсестра.
Михайлику, не плач…
Ганна гладила його голову, втирала сльози.
Візьми мене… Я їсти хочу, і друзів тут нема
Я повернусь, обіцяю. Ти не бійся, чуєш?
Додому Ганна йшла з твердим рішенням забрати хлопчину. Вся образа зникла перед очима стояв покинутий, беззахисний рідний малюк…
***
Пятнадцять років минули мов одна мить.
Сьогодення Михайло збирає речі: їде у Львів вчитися. Як же швидко летить час
Дзвони, сину, і навідуйся частіше Сумно мені без тебе Лихоліття настали
Мамцю, все в нас буде добре! Слово даю! Два роки вилетять, отримаю диплом із автомеханіки!
Потім влаштуюся Льошко Сидорчук каже: у його дядька гарна зарплата, а я майстер, ти ж знаєш… Буде на що мамі допомогти…
Ой, мій золотокучерявий Ганна з любовю погладила його руде волосся.
***
Життя наче дрібна стежина в лісі: заведе у глухі хащі, а тоді подарує диво.
Ганна думала це ще одна кара, черговий біль, від якого серце розривалося.
Та коло смутку проріс тендітний пагінчик. Хлопчина, який винен лише в тому, що зявився на світ поза волею дорослих.
Часом серце бачить те, що очі не здатні помітити.
Маминому серцю вдалось розглядіти не «чужу кров», а самотню душу, що кликала любові.
Й почула вона не крик «чужої дитини», аповільний, щемкий голос: «Мамо…»
І, попри біль, втому, образи, простягла руки.
Минуло багато літ. Михайлик не став «зайвим ротом», він носив воду з криниці, допомагав поратись на городі.
Жартував із сестрами, коли в хаті панувала печаль. Виріс і щоразу повторював: «Дякую, мамо», і в тому звучала ціла Україна…А ще навчив усіх, що любов може вирости там, де її чекають найменше.
Заклопотана Ганна проводжала Михайла на автобус.
Не забудь шарфа, рука сама поправляє комір, як колись у Валентини, як давно у Олесі.
Трохи далі стояли його сестри дорослі, щасливі, обіймали брата так міцно, наче не відпустять. Усі разом сміялися, озираючись у минуле над подряпаними колінами, загубленими книжками, першими перемогами й поразками.
Михайло підняв сумку й наостанок зупинився біля мами.
Я повернусь, сказав він. І ти ще будеш пишатися мною, мамо! Я завжди з тобою, навіть коли далеко.
І, торкнувшись долоні Ганни, наче передав через руку тепло всієї своєї любові, підморгнув і пішов за сестрами.
Важкі часи позаду, рани від образ і втрат залаталися новими спогадами.
Ганна знала: доля випробовує, але й дарує подарунки не завжди там, де їх чекаєш.
А на порозі, де ще хвилину тому стояли троє дітей, у променях сонця гуляв вітерець жвавий, рудий, мов дитячі кучері.
І серце Ганни раптом стало легким, як у дні, коли вона співала колискові найдорожчим дітям у світі.
