Тихого села вечір обгортав околиці мяким сутінком, коли Антонина Семенівна, яку всі в селі звали просто баба Тоня, вийшла зі свого старенького будиночка і, підійшовши до сусіднього паркану, тричі постукала кісточками пальців у шибку. Вікно відповіло глухим, але знайомим звуком. За мить у ньому зявилося здивоване обличчя сусідки Степанівни. Вона розчинила скрипучі старі двері і вийшла на ґанок, поправивши непокірну пасмо сивого волосся.
Тонечко, рідненька, чого стоїш, наче чужа на порозі? Заходь, не соромся, чай якраз закипає! гукнула вона через двір, але в голосі вже читався неспокій.
Ні, Маріє Степанівно, дякую, не зайду, голос Антонини тремтів, і вона сама дивувалася цій раптовій слабкості. Справа до тебе, важлива, дуже важлива. Слухай, сусідонько, мені треба їхати до міста, до обласної лікарні. З направленням, терміновим таким. З очима моїми біда сталася, зовсім замучилася. Сльозяться без перепочинку, все перед очима розпливається, немов у густому тумані, а вночі так болять, що світ не милий. Лікар наш, молодий ще, подивився і розвів руками треба, каже, операція, і негайно, інакше інакже зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладаю, сама я, зовсім сама. Але думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять.
Тонечко, голубко, звісно, звісно, їдь, не гайся! одразу відгукнулася Степанівна, переступаючи з ноги на ногу у стоптаних капцях. За господарством твоїм догляну, за козою твоєю Галею, за курчатками, за всім-усім! Не переймайся так! Правду кажеш в темряві залишитися, то ж яке горе може бути? Їдь, і нехай Господь тебе береже!
Антонині Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге і неймовірно важке, мотало її світом, випробовувало на міцність, било так, що здавалося вже й не піднятися. Але вона піднімалася. І врешті-решт, немов поранений птах, знайшла собі притулок тут, у цьому тихому селі, у будиночку, що дістався від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася їй нескінченною і страшною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала в руках потерту торбинку і без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем ножем до очей моїх доторкатимуться? Та як же це можливо? Хоч і казав лікар, заспокоював: «Не бійтеся, бабусю, операція не складна», а серце болить, передчуттям якимось важким стискається. Страшно. Ой, як страшно самій»
У лікарняній палаті, куди її поклали, було чисто, пахло ліками і тишею. Біля вікна на ліжку лежала ще молода жінка, а навпроти така ж, як і вона, літня. Від цього сусідства на душі в Антонини Семенівни стало трохи спокійніше. Вона втомлено опустилася на ліжко і подумала: «Оце ж лихо яке, горе моє не самотні
