Ми з Ігорем одружені вже майже сім років. Познайомилися ще в університеті у Львові — жили в сусідніх кімнатах одного гуртожитку. Тоді він часто приносив із дому цілі пакети з їжею — банки, контейнери, випічку. Його мама, Людмила Степанівна, готувала божественно і, здавалося, докладала всіх зусиль, щоб її син ніколи не залишався голодним.
Коли Ігор зробив мені пропозицію, першим ділом повів мене знайомитися з матір’ю. Я хвилювалася, але наші відносини з перших днів склалися чудово. Людмила Степанівна виявилася розумною, щирою та доброю жінкою. Вона народила Ігоря у 19 років, а через рік залишилася без чоловіка. Проте не зламалася. Сама виростила сина, виховала його справжнім чоловіком, без гіркоти на долю.
Вона працювала на декількох роботах, щоб не залежати ні від кого і забезпечити сина всім необхідним. Чоловіків у неї більше не було — не до того. Коли я її вперше побачила, їй було 42, але виглядала вона років на 35 — струнка, охайна, з ясним розумом і почуттям гумору.
— Ну що ж, тепер ти дбатимеш про мого хлопця, — посміхнулась вона, коли ми оголосили про заручини.
Ми з Ігорем закінчили університет, одружилися й залишилися у Львові — він отримав гарну посаду. Свекруха одразу сказала, що не лізтиме у наші справи: мовляв, звикла до самоти, живе у своєму ритмі, не потребує піклування. Ми зняли квартиру неподалік від неї, за дві зупинки трамваєм.
Людмила Степанівна час від часу заходила до нас — завжди з подарунками, витончена, усміхнена. Ніколи не лізла з порадами, але якщо я питала — підказувала, хвалила мої вареники, навіть пропонувала допомогти з прибиранням. Свекруха — просто мрія.
Ми часто бували у неї: вона запрошувала нас на чай, пиріжки, просто побути разом. У неї було багато подруг, і вона постійно кудись бігала — то в оперу, то на виставу, то на каву. Вона завжди була жвавою, сповненою енергії. А коли народився наш синко Славик, свекруха стала для нас справжнім порятунком — показувала, як купати, як годувати, гуляла з коляскою, давала мені виспатися. Потім навіть відводила його до садочка, коли ми не встигали після роботи.
Але одного разу вона просто зникла. Декілька днів не телефонувала, не заходила, не відповідала. Я хвилювалася, але Ігор сказав, що мати подзвонила йому й повідомила — поїхала до подруги у Івано-Франківськ на кілька тижнів. Все гаразд. Я здивувалася — чому не попередила? На неї не схоже. Та нічого.
Спілкувалися ми по відеодзвінках. Вона просила покаЗустрілись ми знову лише через місяць — і тоді зрозуміли, що щастя ніколи не запізнюється, воно приходить тоді, коли його відкриваєш для себе в будь-якому віці.
