Та ніхто їх не вигнав, відповідали й матері й свекрусі, самі чомусь не захотіли лишитись! Нехай приїжджають! Ми будемо раді.
Сиди! Нас немає вдома! спокійно промовив Петро.
Але ж дзвонять! застигла у напрузі Валентина, піднімаючись з дивана.
І нехай, відказав Петро.
А якщо це хтось важливий? нервово перепитала Валентина. Раптом по справі?
Субота, дванадцята година, Петро зиркнув на годинник. Ти нікого не кликала, я нікого не чекаю! Висновок?
Я лише вічко подивлюся, шепоче Валентина.
Сядь! його голос затверд. Нас немає. Хто б там не був нехай йдуть назад!
Ти знаєш, хто там? підозріло Валентина.
Маю здогад, тому й кажу, щоб ти не миготіла біля вікна.
Якщо це ті, про кого я думаю, вони так просто не підуть, Валентина безсило опустила плечі.
Це залежить від того, скільки ми не будемо їм відчиняти. Все одно підїзд не домівка ночувати не стануть. А нам іти нема куди! Сядь, візьми навушники і дивись фільм, Петро був непохитний.
Петре, мені мама дзвонить, показала телефон Валентина.
Значить, за дверима твоя тітка з Костиком, приречено підсумував Петро.
Як ти дізнався? здивовано Валентина.
Якби мій брат, дзвонила б моя мама, Петро з іронією вимовив «брат».
А я думала, може, сусіди Валентина поглянула на чоловіка.
Сусіди мене не цікавлять. Друзі подзвонили б і вже пішли б. А хто по-людськи спершу набрали б, запитали, чи можна завітати! А так двері торощити можуть тільки наші родичі, з їхнім нахабством!
Петре, це тьотя Наталя страдницьки каже Валентина.
Мама пише: питає, де нас носить нечистий Тітка збирається у нас пожити справи якісь!
Напиши їй, що місто велике, готелів повно, Петро скаламбурив.
Петре! докірливо Валентина. Я не можу так!
Знаю Напиши, що нас немає, ми тимчасово в готелі, бо вдома тарганів морили!
Добре, Валентина швидко написала й відіслала.
Просить для себе і Кості два номери зняти! ошелешено повідомила Валентина.
Напиши, що грошей нема. Додавай, ми живемо в хостелі, в кімнаті ще пятнадцять іноземців, Петро задоволено всміхнувся.
Мама питає, коли повертаємося, Валентина поглянула з тривогою.
Через тиждень, розвів руками Петро.
Дзвоник стих. Подружжя видихнуло довгу втому.
Мама написала, що тітка буде через тиждень, ледве чутно сказала Валентина.
А нас знову вдома не буде, з сарказмом Петро.
Петре, це не вирішення, ми ж не можемо бігати так завжди А раптом приїдуть у будень? Під дверима після роботи чатуватимуть? І твій брат, і моя тітка на все здатні!
Так зідхнув Петро. Ото купити велику квартиру чорт смикнув!
Для сімї, Петре, для майбутньої! Валентина з докором.
Треба дитину ні, двох! кивнув Петро.
Я хіба проти? обурилась Валентина. Ти ж знаєш, обстежувалася Не виходить!
Треба нерви прибрати, тоді вийде, рішуче сказав Петро. А то всі родичі тільки душу мотають то твої, то мої! Заганяють і заважають!
Валентина мовчала, знала, що він має рацію.
Перед весіллям вони пройшли дороге обстеження, навіть фертильність перевірили. Все було гаразд, але дітей відклали треба було заробити на власне житло.
На спадок не розраховували. До весілля кожен жив із мамою у «однокімнатці». Надія була лише на себе.
Пять років економії й наполегливої праці і купили простору квартиру.
Вторинний ринок, старий будинок, вкладали кошти в ремонт, меблі починали з нуля. Щастя було неймовірне!
Та не встигли й новосілля відзначити, як на порозі зявилась тітка Наталя з Костиком і теща для підтримки.
Тут розкошуєте, не те що ми з Валею колись в однокімнатці тулились!
Зручно, оцінила тітка Наталя, оглядаючи кімнати. Мені окремо, Кості спальню!
У нас у вітальні не сплять, сказав Петро. Це зал для відпочинку.
Я працювати тут і не збиралась! засміялася тітка. Валі, поясни чоловіку: Костик хропе! Гості є а ви навіть стіл не накрили!
Ми не чекали гостей розгублено Валентина.
І холодильник порожній, підтримав її Петро.
Петре, біжи в магазин, Валентина на кухню! командує тітка.
Ви приймаєте гостей чи як? додала теща.
Може, ви вже перестанете знущатись не втримався Петро, але Валентина затягнула його в іншу кімнату.
Зірвавши руку з рота, він прошепотів:
Валю, ми що тут переплутали? Я зараз їх до твоєї матері повикидаю разом! Як гості так і поводьтеся, а не так обурювався Петро.
Петре, вона просто Із села! У них так заведено!
Я сільських знаю, хамство ніде не прийнято. Це воно чисте!
Любий, не сварись із мамою й тіткою! благала Валентина. Потім мізки вижеруть! А ти ворогом станеш Треба тобі це?
Байдуже! Якщо так себе ведуть я й не помічатиму!
Петре, прошу! Пожалій мене! Якщо виганю тітку мама прокляне. А в мене ж ніхто, крім неї
Це й зупинило Петра. Зціпив зуби й пішов у магазин.
Тітка з сином лишилась на два тижні. Петро підсідав на валерянку вже на другий день.
Відїзд родичів вони святкували: прибирали квартиру три доби!
А потім та сама історія з Петровим двоюрідним братом.
Петре, я тільки трохи! Дмитро мало не зламав обіймами. Треба все порішати, і назад!
Не можеш сам? бурчав Петро.
Я ж сімейний! Хто дітей догляне у селі? А дружина мене контролює реготав Дмитро.
Тому привів дітей? спитав Петро.
А з ким їх в селі лишати? Їм весело, ти ж знаєш! Давай розтрусимо місто, як молоді!
Дмитре! гаркнула Світлана, дружина. Я тобі як розтрушу у тебе нічого більше не заграє!
За годину крики, біганина, Світлана кричить, діти верещать Валентина впала з головним болем.
А Дмитро все кудись рвався, Світлана верещала ще більше.
Петре, ти ж один у матері? заглушаючи біль, питала Валентина.
По матері двоюрідний. Кличу його братом
Можна попросити його звідси? Валентина заколисувалась у подушку.
Я б із задоволенням! Але як з тіткою мама мозок чайною ложкою виколупає!
Варто було одним виїхати інші приїжджали. Тітка з своїми «справами», кузен зі своєю родиною, мами не забували пилити!
Постійна напруга підриває спокій і здоровя. Які там діти у такому круговороті?
Давай змінемо квартиру? мрійливо запитала Валентина.
На палату для психів? Скоро й без черги дадуть! засміявся Петро.
Ні, давай поміняємо на таку саму, тільки в іншому районі переїдемо і нікому не скажемо куди!
Розпитають, знайдуть: і кузен, і тітка затиснуть нових, знатимуть адреси! А потім добряче поповзуть на нас за такі фокуси.
Може, часу вистачить для дітей? з надією.
Не тільки завести ще й народити. А то причина хоч якась
Вже й до друзів тікати можна запропонувала Валентина.
Валерій і Катруся? перепитав Петро.
Вони, ківає Валентина. У них є кімната!
Там Тера живе забула?! всміхнувся Петро.
Я б краще з вівчаркою, ніж з родичами! зітхнула Валентина.
Стій! крикнув Петро, схопив телефон. Валеро, позич собаку!
О, друже! Вічний боржник! Ми із Катрусею в Карпати, а дівчинку нема кому лишити! Вона чужих не терпить, а вас поважає! Корм, підстилку, іграшки, миски все привезу! Я ще й заплачу!
Вези! сказав Петро й повернувся до Валентини, наче новий світанок на обличчі.
Дзвони мамі хай тітка завтра приїжджає! Я брату подзвоню, щоб на тижні приїхав!
Ти впевнений? тривожно Валентина.
Ми завжди раді! Хто ж винен, що нашого мешканця не полюблять?
Кузену й сімї вистачило одного погляду на Теру, щоб вподобати готель.
Тітка Наталя намагалась відстояти своє право.
Замкніть цього звіра! ховалися за спину Костика.
Тітонько Наталко, ви жартуєте? Сорок пять кіло мязів не болонка, це ж німецька вівчарка!
Чого вона на мене скалиться? голос затремтів.
Сторонніх не любить, знизала плечима Валентина.
Позбавтеся її! Я не можу жити з цим звіром!
Це наш сімейний улюбленець! обурився Петро. У нас дітей нема любити ж когось треба! Ми її дуже любимо!
І ніколи не кинемо! додала Валентина.
А потім телефонували обидві мами чому вигнали родичів?
Та ніхто не виганяв, відповідали, самі не захотіли залишитись! Ми раді гостям!
А собака?
Мамо, ми ж нікому не відмовляємо!
Мами й самі у гості перестали рватись.
Через місяць Тера поїхала до господарів, готова повернутись у будь-який момент. Та не знадобилось. Валентина вже чекала на двійню.
