Ой, слухай, розповім тобі одну історію, що сталася з моїм знайомим Олегом у самому серці зимового Києва. Було це під вечір, коли місто наче застигло в тиші та морозяній скуці все сіре, люди кудись поспішають, а думки крутяться тільки навколо теплого дому.
І от, проходить Олег вулицею Гната Юри, мимо маленького гастроному, і раптом бачить біля магазинних дверей сидить собака. Дворняга, руденька, вся скуйовджена, а очі такі ніби дитина, що загубилася серед натовпу.
Ну що, чому ти тут сидиш? буркнув він, не надто звертаючи уваги, але чомусь зупинився. Собака підняла голову, глянув прямо у вічі. Щось у тому погляді було ні просьби, ні дорікання. Стоїть і все. Може, когось чекає, подумав Олег і рушив далі.
А ти знаєш, на наступний вечір та сама картина. І далі так пройде день, а багатостраждальна собака сидить на тому ж місці. Люди інколи кидали їй окраєць чи сосиску, але всі проходили повз.
Якось Олег вирішив присісти поруч, задає тій рудій:
А ти чого тут? Господаря чекаєш?
І тоді вона несміливо так підповзла ближче, притулилась носом до його ноги.
Олега це якось розчулило. Згадав, як три роки тому після розлучення залишився сам квартира пуста, робота, телевізор, холодильник. Ото й все життя.
Ладуня ти моя, тихо промовив він. Не знає навіть, як це імя виникло в голові.
Наступного дня він вже приніс їй ковбаски. Ще за пару днів кілька булочок, а потім розмістив оголошення у мережі: «Знайдено собаку. Шукаємо господарів».
Та ніхто не подзвонив.
Минув місяць. Одного разу, повертаючись уночі з роботи (Олег, до речі, інженер на будові, інколи добу чергує), біля того магазину збіг людей, метушня. Питає в сусідки тітки Віри, що сталося.
Та Ладу збила машина У ветклініку на проспекті Лесі Українки повезли. Там такі гроші беруть Кому вона треба, бездомна?
Олег навіть не думав підхопився й побіг туди.
У клініці лікар його приголомшив: переломи, внутрішня кровотеча. Лікування серйозне і дорогенько потягне тисяч зо три гривень, і ще не факт, що одужає.
Лікуйте! коротко сказав Олег. Скільки треба я заплачу.
Коли Ладу виписали, він забрав її додому.
З того часу квартира ожила, ніби знову наповнилась теплом. Будильник більше не потрібен Ладуня чекала, торкаючись до руки мордочкою: Вставай, господарю! Олег навіть посміхався вранці, цього давно не було.
Якщо раніше ранок у нього був кава, новини, а тепер парк, прогулянка, руде щастя поруч бігає, хвостиком махає.
У ветклініці Ладі зробили паспорт, усі щеплення, і офіційно вона стала його собакою. Олег навіть на телефон усе фотографував мало що.
Колеги потроху піджартовували: «Олеже, ти розцвів! Щось ти дуже задоволений життям».
А й справді відчув себе потрібним, потрібніше, ніж будь-коли. Лада виявилася такою розумницею: як затримається на роботі чекає біля дверей, ніби мовчки тривожиться.
Ввечері гуляють у парку по дві години Олег їй і про роботу, і про все на світі розповідає. Смішно, правда? Але їй цікаво уважно слухає, іноді скиглить у відповідь.
Знаєш, Ладочко, я все життя думав, що самотність це добре, гладив він її по голові. А виявилось, боявся просто комусь повірити й полюбити.
Сусіди вже стали своїми тітка Віра завжди кісточку приносила: «Гарна у тебе собачка, видно, що любима!»
Весна підходила, Олег вже думав сторінку Лади в інстаграмі зробити вона така гарна під сонцем, як золото руде сяє.
І раптом несподіванка. Гуляли з Ладкою в Шевченківському парку, вона обнюхує кущі, Олег на лавці в телефоні завис. Неждано чує:
Жоржина! Жоржина!
Підіймає голову іде до них пані, років під тридцять пять, у фірмових кросівках, макіяж, блюндінка, ну прям із глянцю. Лада напружилась, вуха до шиї.
Вибачте, це моя собака, каже Олег.
Жінка зі злості аж руки в боки:
Ні, це моя Жоржина! Пів року тому загубила! Ви її вкрали!
Я її підібрав на вулиці! Вона пів місяця біля магазину сиділа, пробує пояснити він.
Бо загубилась! Вона дорога, метиска! Ми купили її за великий гроші!
Дорога? не розуміє Олег. Це ж звичайна дворняжка
Метис! Мені паспорт не потрібен! Жоржино, ходи до мене!
Лада стоїть, навіть не рухається, притислась до Олега ще сильніше.
Бачите? каже він тихо. Вона вас не знає.
Жінка аж покричала: це моя собака! Ви її викрали! Я зараз маю свідків!
Знаєте, не витримує Олег, давайте викличемо поліцію. У мене на Ладу все оформлено: паспорт, чеки з ветклініки, щеплення. Якщо треба підтвердження.
Добре! Викликайте свою поліцію! буркнула вона.
Серце вже в пятах, але Олег набирає номер. Чекають недовго приїжджає дільничний Сергій Михайлеченко, знайомий Олегу ще з ОСББ. Все спокійно, ніяких нервів.
То в чому проблема? питає, дістає блокнот.
Пані бідкається, мовляв, вкрали її цуцика за десять тисяч гривень. Олег свої документи витягає: от, лікував, оформив, ось платіжки.
А у вас, пані, є щось? запитує дільничний.
Вдома все! Але це моя Жоржина, я впізнала!
Як загубили, коли? питає Михайлеченко.
В січні, може двадцятого чи двадцять першого Гуляли ми по парку біля проспекту Лесі Українки. Відбігла. Я шукала, оголошення клеїла, поліція ні, в поліцію не зверталась.
Олег дістає свій телефон:
Я її підібрав двадцять третього січня. І вже тоді пес сидів біля гастроному під тим же будинком добрий місяць.
І тут в жінки нерви не витримали:
Добре, хай буде ваша! Але ж я теж її любила
Любили? повторює Олег спокійно. А викинули під магазин?
Жінка опустила голову. Зізналась чоловік зняв квартиру, там із собакою не хотіли, продати не змогли, лишили біля продуктового. Думала, хтось забере.
А зараз чому повертаєтеся? питає Олег.
Чоловік поїхав, залишилась сама, самотньо стало. Хотіла повернути собаку, бо любила
Михайлеченко мовчки переглядає паспорт. Каже офіційно:
Всі документи на Ладу є у громадянина Вороненка. Він лікував, годував, оформлював. З юридичної точки зору пес його.
А можна мені хоч обійняти її на прощання? жалісно просить вона.
Олег озирається на Ладу. Та тілом до нього, вуха притиснуті.
Бачите, вона вас боїться, спокійно каже Олег. Її довіра це не про документи. Це про серце.
Жінка розгублено витирає сльози і йде, озиратись навіть не намагається.
Дільничний Олегу плече потискає:
Молодець ти. Собака твоя. Видно, що своя, привязалась.
Коли вони пішли, залишилися Олег і Лада самі.
Ну що, дивися! Життя хитре ніколи не знаєш, хто стане сімєю. Тільки обіцяю більше тебе не покину!
Лада глянула йому прямо у вічі, і в тих очах Олег побачив таку ніжність і вірність, ніби весь сенс життя заховався саме тут.
Ну що, наша Ладонько, підемо додому? усміхнувся він.
Вона гавкнула щасливо й побігла поряд.
Знаєш, і подумав тоді Олег: буває, що все летить шкереберть роботи нема, гроші рахувати доводиться, але поки поруч є от така душа, то все складеться. Бо відповідальність і любов це не ситуація, а вибір щодня.
Дома Лада вже затишно вляглась на улюбленому килимку. Олег заварив собі чаю та сказав їй лагідно:
Знаєш, Ладуне, може, так і треба було тепер точно знаю: ми один одному потрібні.
І Лада щасливо зітхнула.
